Джоджо Мойес - Після тебе

— Лілі, думаю, тобі вже час. — Він відчинив дверцята своєї машини для неї.

Вона, наче слухняна дитина, всілася на сидіння. Дверцята з поважним звуком зачинились, і автівка поїхала, залишаючи шокованого Пітера (його було видно в дзеркало заднього огляду) — він теж не вірив у те, що тільки-но сталося.

— Ти в нормі? — Містер Ґарсайд не дивився на неї.

— Це… це кінець?

Він глянув у дзеркала та знов на дорогу.

— Думаю, кінець.

Вона не могла повірити. Не могла повірити, що проблему, яка висіла над нею декілька тижнів, можна було так просто вирішити. Вона глянула на нього та схвильовано попросила:

— Будь ласка, не кажіть мамі та Френсісу.

Він нахмурив брови.

— Не буду, якщо ти не хочеш.

Вона зітхнула довгим подихом.

— Дякую, — тихо мовила.

Він поплескав її по коліну.

— Мерзенний хлопець. Тобі треба обережніше вибирати друзів, Лілі.

Він прибрав руку на ручку автоматичної коробки передач, перш ніж вона встигла відчути його жест.

Містер Ґарсайд навіть оком не змигнув, коли вона сказала, що їй ніде ночувати. Він відвіз її в готель у Бейсвотері [37] Один із центральних районів Лондона. і тихо щось пояснив адміністратору. Лілі дали ключ від номера. Вона зраділа, що містер Ґарсайд не став везти її до себе додому — там довелося б усе пояснювати іншим людям.

— Завтра, коли протверезієш, я тебе заберу, — сказав він, ховаючи гаманець у карман піджака.

Лілі важко піднялась у номер 311, упала на ліжко як була, в одязі, та заснула на чотирнадцять годин.

Він зателефонував уранці й запропонував зустрітися за сніданком. Вона сходила в душ і пройшлася по одягу праскою, сподіваючись, що так матиме трохи кращий вигляд. Вона не дуже добре вміла це робити, бо зазвичай цим опікувалася Лена.

Коли вона спустилася вниз, він уже чекав на неї в ресторані з газетою в руках. Чашка кави перед ним була напівпорожня. Він був старший, ніж вона його пам’ятала: волосся вже почало рідшати, а шкіра на шиї провисла. Минулого разу вона бачила його на якомусь корпоративному заході на перегонах. Френсіс тоді ще забагато випив, і мама шипіла на нього, коли ніхто не чув. Містер Ґарсайд помітив це та потай глянув на Лілі, немов казав: «Оці мені вже батьки, еге ж?»

Вона опустилася на стілець навпроти нього, і він відклав газету.

— Ага, ось і ти. Як почуваєшся?

Їй було ніяково, наче минулого вечора вона поводилася занадто істерично. Наче зчинилося забагато шуму через дрібниці.

— Набагато краще, дякую.

— Добре спала?

— Дякую за турботу, дуже добре.

Якусь хвилину він дивився на неї над окулярами.

— Яка офіційна відповідь!

Лілі всміхнулася — а що ще їй робити? Узагалі дуже дивно бути тут із колегою вітчима. Офіціантка принесла їй каву, і вона почала пити. Їжа була на стійці зі сніданками — цікаво, чи треба за це платити? Він наче відчув її непевність:

— Візьми щось поїсти. Не хвилюйся — це входить у ціну номера. — І повернувся до своєї газети.

Вона думала, чи скаже він про це її батькам. І що він зробив із телефоном Пітера. Було б добре, якби він пригальмував десь на набережній, опустив вікно та викинув той телефон у Темзу. Лілі сподівалася більше ніколи не бачити ту фотографію. Вона встала, взяла круасан і трохи фруктів — їсти хотілося страшенно.

Поки вона снідала, він проглядав газету. Для когось іззовні вони здавалися, мабуть, звичайними батьком і дочкою. Чи є в нього взагалі діти?

— А вам хіба не треба на роботу?

Він усміхнувся та кивнув офіціантці, яка запропонувала долити кави.

— Я сказав, що в мене важлива зустріч. — Він склав газету.

Вона ніяково пововтузилася на стільці.

— Мені потрібна робота.

— Робота. — Він відкинувся на спинку. — Добре. А яка саме?

— Не знаю. У мене тут проблеми з іспитами.

— А що думають твої батьки щодо цього?

— Вони не… я не… Вони не надто вдоволені моєю поведінкою. Я жила у друзів.

— І повернутися туди не можеш?

— Не зараз. Моя подруга теж не дуже мною вдоволена.

— Ой, Лілі, — зітхнув він та глянув у вікно. На якусь хвилину задумався, потім подивився на свій дорогезний годинник. Знову щось подумав, потім зателефонував до офісу та сказав, що затримується.

Вона чекала на його відповідь.

— Ти доїла? — Він сховав газету в портфель. — Тоді ходімо, складемо твій план.

Вона не очікувала, що він підійматиметься в її номер, і тепер почувалася ніяково через гармидер: вологі рушники на підлозі, якісь дурні шоу по телевізору, який вона забула вимкнути.