Джоджо Мойес - Після тебе

Рушники вона закинула у ванну, а свої речі запхала в рюкзак. Він удав, що нічого не бачив, і просто дивився у вікно, поки вона прибирала сліди безладу. А потім повернувся й сів у крісло, наче щойно увійшов.

— Непоганий готель, — зауважив він. — Я раніше нерідко тут зупинявся, коли не було сил їхати у Вінчестер [38] Місто в південній Англії, середньовічна столиця; розташоване на південний захід від Лондона. .

— Ви там живете?

— Там живе моя дружина. Діти вже давно дорослі.

Він поставив портфель на підлогу та присів на край ліжка. Лілі принесла безкоштовний блокнот із тумбочки — на випадок якщо треба буде щось занотувати. Телефон пискнув, і вона глянула на екран: «Лілі, будь ласка, подзвони. Луїза».

Вона запхала його в кишеню та примостила записник на колінах.

— То що ви скажете?

— Лілі, скажу чесно, ситуація непроста. Ти замолода для того, щоб працювати. Я навіть не знаю, хто міг би тебе взяти.

— Я багато чого вмію. Я можу багато працювати. А ще я вмію піклуватися про сад.

— Сад? О, то, може, тобі вдасться отримати роботу в цій галузі? Але чи зможеш ти жити на таку зарплатню — це ще питання. У тебе є рекомендації? Може, ти десь працювала на канікулах?

— Ні. Батьки завжди давали мені кишенькові гроші.

— Гм-м. — Він поплескав себе по колінах. — У тебе склалися непрості стосунки з батьком, чи не так?

— Френсіс мені не справжній батько.

— Так, я це знаю. Я також знаю, що декілька тижнів тому ти пішла з дому. Усе це — дуже непроста ситуація. І дуже сумна. Ти, мабуть, почуваєшся самотньою?

У горлі оселився клубок. Він занурив руку в кишеню — вона подумала, хотів дістати носовичок. Але він дістав телефон. Телефон Пітера. Тицьнув декілька разів в екран — і вона краєм ока знову побачила ту фотографію. Він тицьнув іще раз, збільшуючи зображення. Лілі миттю почервоніла. Він дивився на ту фотографію чи не рік.

— Ти, мабуть, погане дівчисько, еге ж?

Пальці Лілі стиснулись у кулак. Вона глянула на містера Ґарсайда. Щоки горіли вогнем, а він і досі дивився на фотографію.

— Дуже погане дівчисько, — м’яко сказав він і нарешті подивився на неї. — Спочатку ми маємо з’ясувати, як ти будеш розраховуватися зі мною за номер у готелі та цей телефон.

— Але, — почала вона, — ви ж не казали про…

— О, я тебе прошу Лілі. І це каже така досвідчена дівка? Ти ж маєш знати: ніщо не буває задарма. — Він знову глянув на фотографію. — Уже давно маєш знати… І, схоже, непогано знаєш.

Їй перехопило подих.

— Подумай. Я ж можу допомогти тобі. Ти матимеш де жити, станеш на ноги, я трохи допоможу з кар’єрою. А від тебе я не вимагатиму багато. Quid pro quo [39] Дослівно — «те за те» у значенні «послуга за послугу» ( лат .). — ти ж знаєш такий вислів? Мабуть, вивчаєш латину в школі?

Вона різко підвелася та взяла рюкзак. Він схопив її за руку, а другою рукою повільно заховав телефон у кишеню.

— Ну, давай не будемо квапитися. Ти ж не хочеш, щоб це побачили твої батьки, так? Хтозна, що вони можуть подумати про тебе.

Слова застрягли у неї в горлі. Він поплескав по ліжку.

— На твоєму місці я б дуже розважливо подумав. Чому б нам не…

Лілі відкинула його руку й вилетіла з готельного номера — тільки п’яти заблищали. За спиною ледве встигав за нею рюкзак.

У Лондоні навіть рано-вранці кипіло життя. Головними вулицями кудись квапилися нічні автобуси та машини. Мчали таксі. Чоловіки в костюмах ішли додому або ігнорували прибиральниць, сидячи у своїх офісах за високими вікнами десь під хмарами. Вона йшла з понурою головою та рюкзаком за плечима. У забігайлівках, куди вона заходила по бургери, вона не знімала капюшона та затулялася безкоштовною газетою, щоб ніхто не спробував підсісти за її столик і заговорити з нею: «Ну, красуне, я просто хочу потоваришувати».

У голові постійно прокручувалися події ранку. Що вона робить? Які сигнали посилає? Що в ній примушує всіх думати, що вона шльондра? Його слова довели її до плачу. Вона скрутилася від ненависті до нього — і до себе теж.

Потім Лілі спустилася в метро за учнівською карткою та каталась у поїздах, аж доки атмосфера навколо не стала надто нетверезою та химерною. Нагорі вже було безпечніше. Решту часу вона гуляла в неоновому світлі Пікаділлі, свинцевій пилюці Мерілебон-роуд, повз нічні бари Кемдену широкими впевненими кроками людини, яка знає, куди йде. Хода її сповільнювалася лише коли ноги починали нещадно боліти.

Коли вона стомилася, то довелося просити. Одну ніч вона переночувала в подруги, Ніни, але та ставила забагато запитань. Крім того, коли вона відмокала у ванні, намагаючись відмити волосся, знизу лунала весела розмова Ніни з батьками — і від цього вона почувала себе найсамотнішою людиною у світі. Уранці після сніданку вона пішла, хоча мама Ніни й запрошувала лишитися ще на ніч, кинувши на неї схвильованим материнським оком.