Джоджо Мойес - Після тебе

«Дуже смішно. Цілую».

— Ви шукали в лікарнях? — З коледжу зателефонувала сестра в п’ятнадцятихвилинній перерві між лекціями «Зміни в політиці поповнення прибуткових статей бюджету» та «ПДВ: європейські перспективи».

— Сем каже, що ніхто з таким ім’ям не надходив у жодну лікарню. У нього всюди є знайомі — її шукають, — я озирнулася, краєм свідомості сподіваючись побачити в натовпі Лілі.

— Давно ви шукаєте?

— Декілька днів. — Я не стала казати, що майже не сплю. — Я взяла відгул на роботі.

— Так і знала! Так я й знала, що вона втягне тебе в неприємності! А що каже твій бос щодо твого відгулу? До речі, як там з іншою роботою? У Нью-Йорку? У тебе ж була співбесіда. Тільки не кажи, що забула про неї.

Мені знадобилася хвилина, щоб зрозуміти, про що вона взагалі каже.

— А, так. Я отримала ту роботу.

— ЩО?

— Натан каже, що я отримаю пропозицію.

У Вестмінстері було повно туристів — вони збиралися натовпами біля кіосків з усілякою всячиною з прапорами Британії, а також фотографували Вестмінстерський палац дорогими камерами та мобільниками. До мене прямував інспектор дорожнього руху — я навіть злякалася, чи не діє тут якийсь антитерористичний закон, який забороняє паркуватися. Потім швидко підняла руку, даючи йому зрозуміти, що вже їду.

Телефон довго мовчав.

— Стривай-но, ти ж не хочеш сказати, що…

— Тріно, я навіть думати про це зараз не можу. Лілі зникла — її потрібно знайти.

— Луїзо! Послухай-но мене! Ти маєш погодитися на цю роботу!

— Що?

— Така можливість випадає раз у житті. Ти й гадки не маєш, що я б віддала за можливість переїхати до Нью-Йорка!.. З гарантованим робочим місцем! З проживанням! І ти «не можеш про це думати»?..

— Не все так просто.

Інспектор, вочевидь, таки вирішив зі мною поговорити.

— Господи, саме це я й намагаюся тобі розтлумачити. Щоразу, як тобі випадає нагода почати жити далі, ти сама крадеш у себе майбутнє. Ти… ти наче сама не хочеш жити.

— Тріно, Лілі зникла.

— Якась шістнадцятирічна дівчинка, у якої є батьки, принаймні дідусь і бабуся, кудись завіялась на день-два. Підлітки постійно таке роблять. А ти збираєшся через те кинути неймовірну можливість? Господи, ти що, не хочеш туди їхати? Скажи мені чесно.

— Та про що ти взагалі, чорт забирай, говориш?

— Звісно, набагато простіше просто триматися за свою нікчемну роботу та постійно на неї жалітися. Набагато простіше сидіти на дупі рівно та вдавати, ніби все, що відбувається, від тебе не залежить.

— Я не можу поїхати, доки це не вирішено.

— Лу, твоє життя — у твоїх руках. А ти поводишся так, наче на тебе постійно валяться речі, яких ти не контролюєш. Це що, почуття провини? Ти думаєш, що винна щось Віллові? Ти себе за щось караєш? Приносиш у жертву власне життя через те, що не змогла врятувати його?

— Ти просто не розумієш.

— Е ні, я чудово розумію. Я розумію тебе краще за тебе саму. Його дочка — це не твоя відповідальність. Ти мене чуєш? Не твоя. А якщо ти не поїдеш до Нью-Йорка і проґавиш таку можливість, заради якої мені б хотілося тебе вбити, я взагалі з тобою більше не розмовлятиму. Ніколи.

Інспектор постукав у моє вікно. Я опустила скло та скорчила пику, мовляв, «тут сестра теревенить без упину, і я ну ніяк не можу її зупинити». Він постукав по своєму годиннику, і я енергійно йому кивнула.

— Лу, я маю йти. Подумай про це. Лілі — не твоя дочка.

Я подивилась на телефон, що замовк. Подякувала інспекторові та підняла вікно. У голові стрибали слова Лілі: «Він навіть не був мені справжнім батьком».

Я повернула на розі та припаркувалася коло заправки. Тут відкопала старий телефонний вказівник і спробувала пригадати назву вулиці, яку назвала Лілі. Паймор, Пайкраст, Пайкрофт ! Знайшла на мапі Сент-Джонс-Вуд і спробувала прикинути, чи можна звідти дійти до тієї вулиці за п’ятнадцять хвилин? Мабуть, це воно.

Потім я знайшла його прізвище на цій вулиці — будинок 56. У мене аж живіт стисло від радощів. Я завела машину, увімкнула першу передачу та вирушила туди.

Будинок матері Лілі був лише за милю звідси, але різниця вражала. Будинки в Сент-Джонс були вкриті білою ліпниною або ж побудовані з червоної цегли, схожі один на одний, оточені підстриженими тисами і ніби завжди абсолютно чисті. Вулиця, де жив Мартін Стіл, являла собою куточок двоповерхового Лондона, де захмарні ціни на житло навіть близько не відповідали зовнішньому вигляду.

Я повільно їхала повз накриті чохлами автівки та перекинутий смітник, аж доки знайшла вільне місце коло невеликого вікторіанського будиночка в блоці [40] Блок будинків — декілька будинків з окремими входами, але спільними стінами. Один із найдешевших видів міських будинків. — таких багато по всьому Лондону і вони мало відрізняються один від одного. На дверях фарба трохи облізла, коло сходів стояла дитяча лійка. «Будь ласка, хай Лілі буде тут, — благала я. — У безпеці цього дому». Я вилізла з машини, зачинила її та піднялася сходами.