Джоджо Мойес - Після тебе

Ще два дні вона ночувала в дівчини, з якою колись познайомилась у клубі, але та жила ще з трьома чоловіками, так що спати було не надто комфортно. Лілі до світанку сиділа повністю вдягнена перед телевізором із вимкненим звуком. Ще одну ніч вона провела в притулку «Армії спасіння» та слухала, як за перегородкою сварилися дві дівчини. Довелося всю ніч під ковдрою міцно притискати сумочку до грудей. Там можна було прийняти душ, але не хотілося лишати речі в роздягальні. Так що вранці вона з’їла безкоштовний суп і пішла. Більшість часу вона просто гуляла вулицями, витративши останні гроші на дешеву каву та комплексний обід з макмафіна і яйця. Лілі втомлювалася все більше. Хотілося їсти. Уже важко було чітко мислити, сповільнилася реакція. Чоловіки постійно вигукували їй у спину щось мерзенне, а офіціанти в кафе почали виганяти її, бо «юна леді надто довго сидить над однією чашкою чаю».

Вона постійно думала про те, що скажуть її батьки. Що скаже містер Ґарсайд, коли покаже фото. Вона уявляла шоковане обличчя мами. Уявляла, як Френсіс повільно хитає головою — мовляв, нічого й дивуватися.

Вона повелася як дурепа.

Треба було вкрасти той телефон.

Розтрощити його ногою.

І Пітера розтрощити.

Не треба було їхати в ту тупу квартиру й поводитись як тупа ідіотка. Вона просто сама зруйнувала своє життя. На цьому вона зазвичай починала ревти, опускала капюшон іще нижче і…

— Що вона зробила?

Місіс Трейнор мовчала — я відчувала, що вона не вірить, а ще (хоча, може, це я перебільшую) засуджує мене за те, що я не змогла її вберегти.

— Ви телефонували їй?

— Вона не відповідає.

— І з батьками вона не спілкувалася?

Я заплющила очі. Страшенно боялася цієї розмови.

— Кажуть, із нею таке й раніше бувало. Місіс Готон-Міллер переконана, що Лілі сама повернеться будь-якої миті.

Місіс Трейнор якийсь час обмірковувала це.

— Але ви так не вважаєте.

— Місіс Трейнор, тут щось не так. Я, звичайно, їй не мати, але я… — Мені забракло слів. — Я просто хочу щось робити — не можу просто сидіти й чекати. Так що я шукатиму її на вулицях. І я хотіла, щоб ви знали, що відбувається.

Місіс Трейнор знову помовчала, а потім рішуче мовила:

— Луїзо, перш ніж ви вирушите на пошуки, дайте мені, будь ласка, номер місіс Готон-Міллер.

Я подзвонила в бар і сказала, що захворіла, — холодне «зрозуміло» Річарда Персіваля здалося мені куди більш лиховісним, ніж звичайні активні протести. Я роздрукувала фото Лілі з фейсбуку, а також одне з тих селфі, на якому ми були вдвох із нею. Цілий ранок я блукала центральними вулицями Лондона, зупинялася коло кіосків з кебабами, зазирала в бари, фастфуди, нічні клуби. На мене дивилися з підозрою.

— Чи не бачили ви цю дівчину?

— А навіщо ви питаєте?

— То ви її бачили?

— Ви з поліції? Я не хочу проблем.

Дехто вважав, що можна непогано розважитися, знущаючись із мене.

— А, цю дівчину? З каштановим волоссям? Як, ви кажете, її звуть?.. Ні, ніколи не бачив.

Лілі не бачив ніхто. Я почувалася дедалі менш оптимістично. Де ще можна загубитися з такою легкістю, як у Лондоні? Столиці, що вирує життям. Мільйони провулків, нескінченні натовпи перехожих. Я роздивлялася хмарочоси навколо — може, вона просто спить у когось на дивані у своїй піжамі? Лілі легко знайомилася з людьми й запросто про щось їх просила — вона може бути з ким завгодно.

А проте…

Я навіть не могла зрозуміти, що ж саме мене спонукало. Може, злість на Таню Готон-Міллер з її байдужим батьківством? А може, те, що я сама не впоралась із тим, у чому звинувачувала Таню? А може, те, що я сама знала, наскільки уразливі молоді дівчата.

Думаю, що мене спонукав Вілл. Я ходила та їздила вулицями, розпитувала людей — і постійно розмовляла з ним подумки. Коли стегно починало боліти, я зупинялась, обідала не надто свіжим бутербродом та шоколадкою, ковтала знеболювальне — і продовжувала.

«Вілле, куди вона могла податися? Що б ти робив?»

І знову, і знову: «Мені так шкода, я підвела тебе».

«Є новини?» — написала я Семові. Було дивно спілкуватися з ним, постійно чуючи в голові голос Вілла. Наче… наче я зрадниця. Хоча не зовсім зрозуміло, кого саме зрадила.

«Ні. Я телефонував у всі медичні служби Лондона. А в тебе що?»

«Стомилася».

«Стегно?»

«Нічого, чого не можна виправити таблеткою нурофену».

«Хочеш, заїду після зміни?»

«Я краще буду продовжувати пошук».

«Тільки не ходи туди, куди я сам би не ризикнув».