Настя Абламська - По струні. vol.1 Початок піднесення

Одним словом, це вже немає значення, – здався Чорний Ворон.

Христина впала в реальність.

То ти вже знаєш?

Хочеш сказати, що це таки правда?

До останнього слова, – підтвердила вона.

Пауза.

Чому ти раніше не сказала?

Ми не настільки близькі, щоб усе розповідати один одному. – Як холодно! Здається, він відчув, як задубіли його пальці. – Та чи повірив би ти мені тоді?

Я й зараз мало вірю, – промовив Чорний Ворон, беручись вільною рукою за голову.

Він заплющує очі.

Маячня... Проте як багато пояснює.

Ще хто-небудь знає? – з обережністю запитала Христина.

Ніхто. Я ще нікому не казав.

І не кажи, – попросила вона, вважаючи, що нікому більше й не положено знати. Їй більше не хотілося говорити про це, тому різко перевела розмову на іншу тему: – Ти сам?

Ні. Зі мною приїхав Сопляк і... Як там її?.. Емона, здається. Але їх не пустили.

Через що?

Нам взагалі не давали жодного побачення. Я кілька днів згаяв, вмовляючи їх пропустити хоча б одного... Тепер ми можемо повернутися в Бюріед.

Сьогодні?

Сьогодні вже пізно. Завтра зранку.

На обличчі Христини став помітнішим смуток. Шкода, що вони так швидко від’їжджають. Та затримуватись їм не було смислу, бо зустрічей навряд чи ще дадуть. Чорний Ворон помітив це.

Через скільки тебе випустять?

Не знаю... Я навіть не знаю вирок... навіть причини. Мені не сказали...

Час вичерпано, – підкрався непомітно за спиною тюремник і просигналізував своїм противним голосом про закінчення побачення.

Коли вийдеш на волю, – поспішив мовити Чорний Ворон, перш ніж її виведуть з кімнати, – ти знаєш, де мене знайти.

Христина кивнула. Їй на руки знову начепили давлючі наручники й повели до ненависної камери.

Чорний Ворон лише дивився їй у слід. „Сподіваюсь, що до твого приходу я доживу і не вб’ю себе,” – подумав він, виходячи з будівлі. Він ніяк не міг збагнути: як так вийшло, що він тепер ходить до якоїсь там дівки хтозна за чим, хоча йому повинно бути байдуже до всього віддаленого від нього; та як їй вдалося за незначний проміжок часу настільки вплинути на нього, що він вже не може протриматися день без неї. Якби вона знала про його безсонну ніч, коли так і не повернулася. А він чекав. В деякій мірі тужив, подібно тому старому псу, який, після смерті свого господаря, не виходив з будки, прислухаючись до звуків: чи то не його хазяїн скрипнув дверима? До півночі Чорний Ворон не міг заснути. Він просто лежав у своєму самотньому ліжку й думав про все, що спадало в голову, будь то спогади чи плани на майбутнє. Почувши чиїсь кроки, хлопець миттєво кинувся до дверей, але тут же розчарувався, побачивши Сопляка після затяжного вечора серед своїх п’яних знайомих. „Ты чего такой нервный? – запитав він. – Иди, лучше, поспи! А то завтра и не поднимешь.” Та що він тямить? Юнак ходить кругами і чекає, чекає, чекає... Потім вирішує знову лягти в ліжко й, плюнувши на все, спробувати заснути. Та тривожні думки не дають спокою... І ось йому вдалося трішки задрімати, як вуличний шум збудив його. А якщо вона вже прийшла? Він пішов поглянути в кімнату дівчат. Відсутність Емони його не сильно турбувало, а от її... Чорний Ворон провів рукою по її ліжку – воно пусте й холодне. Але там щось лежало, якась річ. То був записник, її записник, недбало схований записник. Увімкнувши на кухні світло, він почав розглядати його, з малою цікавістю швидко гортаючи сторінки. Нічого цікавого. А якщо вчитатися? Він відкрив першу сторінку... далі не міг зупинитись. Кожне слово затягувало його у створений нею світ; її почуття, її переживання – всіх їх він відчув на собі й читав вже не як дешевий роман, знайдений на вулиці, якого викинула романтична жінка, не витерплюючи його яскравих емоцій, а як сповідь, як життєву оповідку. Тепер він знав про неї все і навіть більше, ніж повинен знати. Здавалося, не було нічого, щоб можна було приховати від нього. Знайшлось навіть кілька рядків про нього: „...намагається здаватися черствим, але в душі він романтик.” Романтик... Хм, смішно. Хотілося б ще щось про себе дізнатися, але, на жаль, більше про нього вона не писала... чи не хотіла писати? На ранок в нього виникло кілька запитань. Її все ще не було. Прийшла Емона... Важко було вмовляти Сопляка відвезти його туди, а ще важчим було пояснити, чому він так переймається...

„В нього котячі очі, – думала Христина, коли її вели назад. – Гарні... Розкішні... Неможливо відірватися... Чому вони тільки зараз мене поманили? Боже мій, що ж то за очі!”