Настя Абламська - По струні. vol.1 Початок піднесення

І на похорон не пішла: їй було соромно, що вона не пам’ятала його імені...

Через рік вона закінчила школу й виїхала до іншого міста на навчання. Там Христина зустріла Женю. Він навчався на паралельному потоці то ж факультету, що й вона. От тільки зараз про нього не може нічого згадати: хлопець, як хлопець, нічого особливого. Хоча в них і був секс, проте ці стосунки здавались їй надто платонічними. Квіти, цукерки, шампанське, зірки, розмови, прогулянки... Вона хотіла ніжності, вона її й отримала. Але вона вже звикла до іншого. Шкода, що тільки зараз, будучи замкненою у цих чотирьох похмурих стінах, вона зрозуміла це. Вона ніколи не любила Женю...

Їй байдуже скільки часу пройшло. День чи тиждень? Яка різниця? Відтепер час є для неї поняттям абстрактним. Цілий день вона сидить на нарах, на одному і тому самому місці, дивиться в ту саму точку, що і вчора, думає. Існувало три речі: сон, спогади і реальність, проте чіткої межі між ними не було. Те, що відбувалося минулого тижня нагадували її роздуми за гарячою чашкою кави в кафе, картинки з минулого здавалися надто фантастичними, а спостерігаючи за навколишнім світом її уява сама добавляла вигадані підмальовки. Вона дивилася на стелю і бачила там двері, зроблені з пуху селезнів, а за ними поля з лісових котиків кривавого кольору, за якими стіна пам’яті Віктору Цою, біля якої танцював хлопчина з трусами на голові, що перед цим зняв з пам’ятника Володимиру Дарнишенку (хто це в біса такий?), на місці якого колись стояв кіоск з хот-догами, а далі...

Вона починала божеволіти.

Вона й не помітила, як до неї підійшов тюремник. Йому довелося розштовхати дівчину для того, аби вона хоча б повернула голову.

До тебе відвідувач. Збирайся.

,,Тільки б то не той салатовий кролик у фіолетовий горошок, що приніс до стіни Цоя пучок хворої на сифіліс морквини.”

Тюремник завів дівчину до кімнати, де стояв широкий стіл, переділений пополам великим й товстим склом. По обидва боки скла висіли телефонні трубки для того, щоб в’язні могли спілкуватися з відвідувачами. За тим боком сидів Чорний Ворон

Він підвів очі – боже мій! це ж той самий погляд тієї бездомної кішечки, радісно скупаний в морі очікування своєї господині. Їй здалося, що якщо вона зараз тільки-но торкнеться до нього рукою, він почне муркотати й тертися об руку.

У вас є п’ять хвилин, – сказав тюремник і одступив назад.

Вона просто сиділа й дивилася на нього, як на Бога, який спустився до неї для того, щоб поцілувати її в очі, одаривши цим здібностями провидиці й забравши зір. Їй навіть здавалося, що від нього йде деяке світло.

Він взяв слухавку й почав щось говорити. Потім побачив, що вона не взяла і тому не чує його. Хлопець постукав до неї через скло. Вона швидко бере й, начебто нічого не було, починає говорити:

Ти таки дібрався сюди, що навідати мене... А я вже й не думала, що ти прийдеш.

Я й сам не сподівався зустрітися з тобою в такому місці. Взагалі, стараюсь обходити такі місця.

Так чому ж ти прийшов?

З цікавості, – при цих словах Чорний Ворон трішки нагнувся вперед. – Просто хотів дещо з’ясувати.

Що ти маєш на увазі? – насторожилась Христина.

Пізнаєш? – неочікувано юнак дістав з-за пазухи маленьку й знайому книжечку. – Чи може мені зачитати деякі рядки?

Не треба, – тихо сказала Христина, опускаючи вниз голову.

Чорний Ворон поклав записник і підсунув його до скла так, щоб вона могла бачити його.

Невже ти все прочитав?

Достатньо, – відповів він, спершись об спинку стільця. – Можна сказати, майже все.

Брешеш.

Думаєш, я б не посмів. Хм, ну добре.

Він підняв голову вверх й придивився до стелі, немов згадував, куди він що положив минулого року, а там якраз було написано, де воно лежить. Але ні, він прогадував слова, щоб допомогли йому переконати її.

Дідько! Він забув останній рядок. Як же там було далі? Як? Як? Е-е... Хлопець не витримує, бере її записник і намагається знайти загублені пам’яттю слова.

Казковий трон... казковий трон... трон... – повторював він, швидко гортаючи сторінки.

„Та виявиться, що це лише сон,” – подумки пригадала Христина рядок із вірша, який не так вже й давно написала.

А він ніяк не міг знайти.

І вона спостерігала за його пальцями, що могли б порізатись об тонкий папір, пригадала, як вони притримували струни, як він цим мало не зводив її з розуму... Пригадалась його гра, віртуозна манера виконання, яка просто змушувала її дихати частіше. Що він ще може зробити цими пальцями? А якщо з нею? Вона дивилася на його сорочку, на незастебнутий останній ґудзик, що трішки оголяло його груди. Їй дуже хотілось розстебнути наступний, потім ще один і ще-ще, аж поки вони не закінчаться, але тоді вона вже не зможе зупинитися. Уява показувала їй, як її власні вуста ковзають по його шкірі, руки допомагають підсунутися ближче, щоб відчути його усім тілом, а їй все одно мало. Вона не проти, якщо він зробить це тут, зараз, притисне до стіни, кине на підлогу, посадить на стіл, на очах у наглядача... Їй би хотілось, щоб він торкнувся до її грудей, оголив їх, потер соски, полизав, посмоктав, навіть трішки прикусив, при цьому його рука заповзла між її ніг, прямісінько під ніжну тканину трусиків – він любить так робити, вона це знає. Все ж їй байдуже де і як, тільки б був він, а саме його... Вона закусить його губу, його спокусливу нижню губу... і буде пестити його тіло... і куйовдитиме йому волосся... і слухатиме його зітхання... Вона навіть не задумувалась, звідки в неї ці думки, вона просто раптом його захотіла – вперше і сильно, як не хотіла нікого раніше. Її стримувало лише непробивне скло, через яке вона не могла його чути, не могла до нього доторкнутись. Якби тільки не воно...