Настя Абламська - По струні. vol.1 Початок піднесення

Ти мене хочеш?

Ну... – він запнувся. – Припустимо так.

А коли наші бажання співпадають, чом би нам це не зробити?

Він відпустив руку...

Тепер вона лежала голою в одному ліжку з ним, тулилася до його спини і думала, що все було не так, як описував Харукі Муракамі, схоже, проте не так.

Я рада, що це зробив ти, – говорила вона йому.

Він посміхнувся – вона це відчула.

О п’ятій ранку їй захотілось пити. Натягнула трусики, зверху накинула його сорочку і в такому вигляді пішла на кухню. Христина спочатку не зрозуміла, що це не її кухня, не її склянка, у яку вона набирає воду з її крану, а потім п’є. Це не її вікно, в якому вона бачить своє нечітке відображення, не її павук на антресолях, чайник на вимкненій камфорці не належить їй. Чиє це все? А-а... його. Так, звісно...

Вона вмикає не свій магнітофон:

Дівчина дослухала пісню, сівши на стільчику та обпершись підборіддям об коліна. За цією почалась інша і вона вже їй не сподобалась – Христина натиснула на паузу.

Через півгодини вона вже стояла перед своїм будинком. ,,Ну що, тітонько? – кортіло їй крикнути на всю вулицю. – Я тепер жінка! Поговоримо на рівні?” Але не крикнула.

Через деякий час він їй подзвонив:

Крістін, ти ще не спиш? – була пів на першу ночі.

Як їй подобалось, коли він називав її Крістіною – це наче по-закордонному.

Ні, – відповіла вона. Потім згадала, що не бачила в його квартирі телефону. – Ти звідки дзвониш? Від тітки чи з автомату?

З Канади.

Ну і як там?

Холодно. Взуваю валянки.

Серйозно?

Думаєш, за два дні мені дадуть візу?

Звідки я знаю? Може ти підземний хід вирив.

На інший кінець світу? Так, вісім поколінь чоловіків нашої родини рили цей тунель спеціально для мене.

Ти як завжди.

Ти також.

Як дідусь?

Нормально. Цілу п’ятницю й усі вихідні з ним просидів, побалакав з ним, з його сусідами по палаті, з двома медсестрами і навіть з головним лікарем. Непогані люди, я тобі скажу, але дідусь їх всіх переплюнув, знаєш, він коли лежить під капельницею, відразу впадає в дрімоту і говорить стільки незензурщини, що на цілий словник вистачить. Я якось приніс диктофон і записав – тепер є на нього компромат.

Коли його виписують?

Сьогодні.

Так скоро...

Я ж казав, це для нього справа буденна.

Тепер він як новенький?

Так... і живучий, як тарган.

Приємно чути його голос через телефонну трубку.

В мене твоя сорочка.

А в мене твій ліфчик.

Можеш залишити собі.

Я й не збирався тобі його віддавати.

Хай буде так. Ти для чогось дзвониш чи просто так?

Мабуть, для чогось.

І для чого?

За вікном почав крапати дощ.

Не плач за мною...

Наступила пауза. Христина тільки-но хотіла спитати, чому вона повинна плакати і при чому тут він, як пішли гудки.

Цілу ніч вона не спала, прокручувала в голові їхню розмову: Канада, дідусь, ліфчик... А він футурист, справжній футурист. Шкода, що йому доводиться терпіти цю безглузду епоху. І його останні слова... Що він мав на увазі? Що він цим намагався їй сказати?..

В понеділок його знову не було. На англійському їй так не вистачало його сигаретного диму, що вона ніяк не могла зосередитись. Потім якраз перед останнім уроком скликали лінійку. Дівчина пройшла мимо лавки, на якій вони завжди сиділи, поки директриса із завучкою про щось активно розмовляли, мало не перебиваючи один одного. Зараз їй не хотілося сидіти там самій.

Послухайте мене уважно, це дуже серйозно, – говорив заступник директора по виховній роботі, який часто втручався, коли ті дві жінки мало горло собі не перегризали в боротьбі за право бути першою, хто розповість новину. – Не шуміть, будь ласка, я вас дуже прошу...

Христина його не слухала. Почула лише:

...зараз його немає серед живих: він помер.

Їй перехопило подих.

Він... він... повісився на... на... повісився... – здається, той почервонів. – Повісився на ліфчику...

В кількох учнів на перших рядах на устах з’явилась легенька усмішка, яка відразу ж сповзла під суворим поглядом завучки. ,,Він був справжнім футуристом.” На географію вона не пішла. Довго гуляла вулицями.

Прийшовши пізно додому, дівчина мовчки промайнула гостьову з коридором, не бажаючи вислуховувати тітчині докори, зачинила двері перед самим її носом. Тепер вона сама. Висунула шухляду, де лежала його акуратно складена сорочка. Поруч, під білосніжними шкарпетками виглядала почата пачка презервативів. ,,І чому я тоді тебе купила? Може, я хотіла завагітніти, може, я хотіла народити від нього, а ти все зіпсувала. Ненавиджу тебе!” Закрила шухляду. Повільно зняла з себе одяг і на абсолютно голе тіло одягнула його сорочку. Вона лежала на ліжку, дихала через тканину на рукаві, вловлюючи його запах. ,,Боже мій! А я ж була останньою, з ким він говорив. Мабуть, телефонував мені ще тоді, коли стояв однією ногою на табуретці... Чому ти це зробив? Через що це життя не прийняло тебе?” Вона виконала його останнє бажання, вона не плакала.