Настя Абламська - По струні. vol.1 Початок піднесення

Просто зараз? – перепитала вона.

Саме так.

Ну... Можливо... Хоч я не звикла кричати у людних місцях...

А якщо так?

Він підсунув до неї її ж тарілку, а там між беконом та листком зелені стирчали двоє рудих вусиків таргана. І вона заверещала. Не так як від вигляду цієї бридкої істоти, а, скоріше, від несподіваності. Всі відвідувачі в кафе повернули до неї свої голови і навіть декілька перехожих глянули в її бік. Тієї ж миті до них підбіг офіціант.

Шо-нібудь случілась?

Так, – спокійно відповів йому хлопець. – Страва із тарганів – це, звісно, екзотика, проте ми її не замовляли. Попрошу покликати сюди адміністратора.

Адміністратара? – офіціант оглянувся. – Зачєм звать адміністратара? Нєт, нєт, нєт, поймітє, ми толькашто аткрились, нам нє нужни праблєми... Давайтє так: ми прєдаставім вам палавіну стоімості всех заказанних вамі блюд...

Половину?.. Гаразд, тоді ми зараз подзвонимо в санепідемстанцію, там, до речі, працює мій дядечко, і скажемо, що знайшли всього половину таргана.

Нєт, падаждітє, нє дєлайтє етава! – занервувався офіціант. – Харашо, счітайтє сєводняшній абєд падаркам от нашєва скромнава завєдєнія. Пажалуста, нє нада нікуда званіть.

Хлопець на це й розраховував.

Та заберіть же це нарешті від мене! – закричала Христина.

Офіціант забрав тарілку.

І, будьте ласкаві, принесіть нам ,,книгу скарг і пропозицій”.

Ти збираєшся написати в ній про таргана?

Ні. Я ж сам його підкинув.

Тоді що?

Побачиш.

Повернувшись, офіціант положив на стіл принесену ним книгу і з благальним поглядом відійшов в сторону. Хлопець відкрив її, взяв ручку і почав виводити каліграфічним, проте дещо кострубатим почерком:

,,Згідно з 10 статтею Конституції України українська мова має використовуватись в усіх сферах життя країни. Виходячи з цього, обслуговування має проводитись саме на українській. Чому меню написане російською? Чому обслуговуючий персонал розмовляє не на рідній мові? Що за русифікація? Неподобство!..”

Чи щось в цьому роді.

За тим віддав книгу офіціантові і вони вийшли з кафе.

Ти завжди так робиш? – спитала Христина.

Ти про що? Про таргана чи про скаргу?

І про те, і про інше.

Щодо тарганів, то їх в будинку моєї тітки повно – ти ж сама бачила умови їхнього проживання. Це, мабуть, єдине місце в усьому місті, звідки вони ще не повтікали. От я й подумав: чом би й ні? А от щодо напису... ми ж українці, в нас є своє державність, своя культура – ми унікальні. Навіщо когось наслідувати? До речі, цей напис ти можеш зустріти майже у кожній книзі скарг.

Ти побував в усіх кафе?

В усіх кафе, кав’ярнях, ресторанах, забігайлівках... Одним словом, де тільки можна поїсти. І всюди я підкидаю по таргану, а щоб мене не запам’ятали, стараюсь не з’являтись в одному і тому ж місці двічі хоча б в один сезон.

Припустимо, ти побував вже в усіх місцях. Що далі робиш? Заходиш на другий круг?

Доводиться. До того ж треба перевірити чи виконали моє прохання. Якщо ні, то знову пишу те ж саме.

І багато вже перейшли на українську?

Ніхто, – він глянув вгору на велетенський годинник на стіні. – Не хочуть... От сволота!

...Сидячи на зупинці й чекаючи автобуса, вони дістали грейпфрут і з’їли його замість десерту. Христина якось спробувала цей фрукт рано в дитинстві та, відчувши його гіркоту, надалі уникала й не звертала на нього уваги. Вона хотіла відмовитись від запропонованого ним шматочка, проте, коли він порадив їй здерти тоненьку шкірку, вона скуштувала червону м’якоть й відзначила, що не такий вже й гіркий в нього смак. Можна сказати, навіть трішки солодкуватий, якщо довго потримати в роті. Так вони вдвох з’їли цілий грейпфрут. А потім він навчив її цілуватись. Просто спокійно, не поспішаючи щось розповідав їй, вона його уважно слухала, ковтаючи кожне сказане ним слово, і раптом він нахилився до неї і поцілував. Дівчина відчула його теплий, м’який, а головне слизький язик, яким він грався з її язиком, відчула легкий присмак грейпфруту і судорожне дихання на своїй1 щоці. Вона й не помітила, як це затягнулося на кілька хвилин – за цей час так багато перехожих оглянулось на них.

Навіщо? – тихо, наче спросоння, запитала Христина, коли їхній поцілунок вичерпав себе, а хлопець все ще тримав її близько до себе.

Якщо ми хочемо одне і теж, то чому б нам це не зробити? – таким самим тоном відповів він.

Звідки ти знав?

Ти не пручалась.

І легенько, мов до вершкового морозива, торкався губами її губ...

Тітчині пиріжки з вишнями залишились у неї.