Настя Абламська - По струні. vol.1 Початок піднесення

Вона повільно піднялась зі свого місця й, перш ніж отримати незадовільну оцінку по прослуханій темі, прочитала спершу речення вголос, ніби це їй у чомусь допоможе. Більше нічого вона не могла сказати, лиш розгублено зиркати то на дошку, то на вчительку, то на однокласників.

Who do these papers have to be signed by?

Їй нічого більше не залишалось, як повторити почуту фразу. Англічанка трохи здивувалась. Не від того, що дівчина утворила правильну форму, а від того, що вона ще не встигла пояснити створення питального речення і тільки-но збиралася це зробити.

Гаразд, сідай, – зітхнула вона і продовжила урок.

,,А він виявився не таким дурним, як я думала.” Проте, коли вона, сідаючи, глянула у вікно, його вже не було. І лише шоколадка покинуто лежала на підвіконні.

...Того самого дня вона зустрілася з ним ще раз, на трамвайній зупинці. Він сидів непорушно, прикований поглядом до птиці, яку розчавило під вагоном прямо на колії, і як тепер її тушу по-братськи терзає грак. На ньому куртка з дещо символічним написом ,,CRANBERRIES. ZOMBIE in your head”. В своїх руках він тримав шапочку, яку ніколи не знімав у приміщенні школи і без якої його ніхто ніколи й уявити не міг. Звичайна тобі стара шапочка у темно-зелену та блідо-жовту смужку, в якій ходить приблизно чверть населення міста. Тепер він її зняв і невідривно споглядає за кожним рухом грака навколо розірваної плоті. Поруч безшумно сіла Христина.

Привіт – несміливо, проте стараючись якомога веселіше, привіталась вона.

Привіт.

Він не звертав на неї уваги, а його голос прозвучав байдуже, ніби привітання було його мучительною роботою.

Як шоколадка?

Дякую, смачна.

По-справжньому вона її не їла. Плитка досі лежить у її сумці і, здається, помалу тане.

А ти непогано знаєш англійську.

Так, доволі таки непогано.

А я думала, що ти двієчник, який прогулює уроки.

Так воно і є.

Вона з непорозумінням глянула на нього.

Я не дурний, не думай. Мені легко даються важкі науки, такі як фізика, математика, хімія... Якби я захотів, то закінчив би школу із золотою медаллю.

То чому ти не медаліст?

По-перше, це все лінь. Вона стримує мене і сковує мої можливості. По-друге, я не хочу бути медалістом чи хоча б хорошистом – це гірше виразок... на мою думку. По-третє, мені ні до чого комусь щось доводити.

Христина дивилася на нього, на його волосся, на гарне доглянуте русяве волосся, що гармонізувало з бронзовим відтінком шкіри – і чому він носить цю безглузду шапочку?

...Дурному живеться простіше, з дурного нічого взяти. Тому нехай всі мене вважають таким, а мені досить і того, що я знаю, що це неправда.

Це безглуздо.

Так.

І безперспективно.

Згоден.

З поганим атестатом тебе ніхто не прийме.

Бензоколонщикам туди не заглядають.

Яке ж в тебе майбутнє?

Ніяке.

Тоді в чому сенс твого життя?

Ні в чому. Здався мені той сенс! Жив же я якось без нього і далі проживу.

Приїхав трамвай, грак відлетів недалеко, зачекав, поки не вийдуть-зайдуть люди і трамвай не рушить далі. А він тихенько підкрався і давай знову дзьобати м'ясо і пити кров.

Красень! – захоплено вигукнув хлопець, при цьому невідомо, кого він мав на увазі: грака чи мертвого птаха.

Він повернувся до неї і вона зустрілась із його великими мигдалевими очима.

Хочеш їсти?

В мене немає грошей.

В мене також. Хіба це щось міняє?

Звісно, що міняє. Гроші – це їжа, напої, одяг, взуття, квартира, машина... Гроші – це розкіш, багатство, достаток. З грошима ти бог, володар світу, хтось у цьому житті. Ну, як в наш час без грошей?

Ходімо, я покажу тобі, як можна прожити без грошей.

Вони перейшли вулицю, пройшли двадцять метрів, спустились в перехід, обминули кілька бабок, які торгували насінням, букетами квітів та спідньою білизною, піднялись нагору, перетнули діагональ дитячого майданчика, знову перейшли вулицю, мало не потрапивши під машину, повернули направо, минули національний банк та дитячу бібліотеку, ще раз повернули направо, дійшли до третього будинку з розбитим вікном на першому поверсі, піднялись сходами на четвертий і подзвонили у сімдесят восьму квартиру. Їм відчинила велика тілесна тітонька з круглими, мов наливні яблучка, щоками та з щирою посмішкою.

Племінничку ти мій! – він без задоволення обійняв свою тітку. – А хто це з тобою? – зиркнула вона на Христину своїм орлиним оком.

Це-е... це Крістіна. Можна ми ввійдемо?

О, так, звісно-звісно.

Христині було трохи лесно, що він назвав її по-закордонному. Вона, мабуть, чи не вперше в житті запишалася своїм іменем.