Настя Абламська - По струні. vol.1 Початок піднесення

Його тітка жила зі своїм чоловіком, який в цей час був на роботі, в маленькій однокімнатній хрущовці, де вони змогли виростити двоє дітей. Місця мало, речей багато, пилі на три пальці, всюди неприбрано і стоїть запах сирості. Жителям цієї квартири самим не подобається їхня обстановка, але, схоже на те, вони вже звикли до такої атмосфери в їхньому домі.

Як справи в школі? – допитувалася тітка.

Нічого нового.

А з навчанням як?

Чудово.

Двійок не носиш? – вона прижмурилась.

Він поклав руку на серце.

Та що ви! Ні, Боже сохрани, не ношу. Вчуся тільки на відмінно!

Їй необов’язково знати про його принципи.

Ну й добре, – очі тітоньки засвітились океаном щирості й по-материнському чистої любові. – Хочеш грейпфрут?

Звісно. Віддай його Крістіні, а я зараз прийду.

Вона дістала з холодильника великий масний фрукт і простягнула його Христині у такій же великій і масній руці.

Хороший він хлопчик, – говорила вона дівчині. – Добрий, дуже добрий, нічого не шкодує для людей.

Я знаю, – відповіла Христина, згадуючи про шоколадку в сумці.

Він цього не визнає (соромиться своїх слабостей), та, повір, він такий.

Вірю я, вірю.

Віриш... ну, вір. Боюся я за нього, ой, як боюся. За рідних дітей так не боюся, як за нього... Ти, може, не знаєш, безбатченко він.

,,Я також.” – зітхнула про себе Христина.

А мати зараз в Італії, гроші для нього заробляє. У діда його, мого з його матір’ю батька, він і живе. Ну, як живе? Ночує тільки. Часом доглядає за ним: їсти зготує, воду йому на стільчик поставить, виведе на вуличку, на лавочку посадить, а потім забере назад у дім. Отаке в нього життя. Умничка він у нас...

Тут у неї чомусь підвернулись сльози.

Загалом, не звертай уваги на цю велику розчулену тітку. Це я так, від нервів... Хвилююсь за нього, а поговорити про це ні з ким...

Про мене тут пліткуєте? – грізно мовив він з порогу, потім трохи розм’як, підійшов до тітоньки й сказав їй: – Все, ми вже йдемо. Дякуємо за гостинність.

Пиріжечків хоч візьміть. З вишнями! Домашні, сама пекла.

Він глянув спершу на Христину, а потім промовив так, ніби його про це дві години просили.

Гаразд. Поклади нам трішечки і ми підемо.

Через хвилину вони вже вийшли з будинку. Поїхали кудись автобусом, при чому виходили на кожній зупинці, йшли в інший кінець і знову сідали в той самий автобус – це робилося для того, щоб не попадатися на очі кондуктору. Проїхавши так майже до кінця маршруту (залишалось всього дві-три зупинки), він повів її вздовж вулички, недалеко від якої розміщувався парк, а в ньому – недавно збудоване кафе (чи щось на кшталт того). Христина не знала, чим вони будуть там розплачуватися, проте їй до смерті було цікаво дізнатися, як там можна поїсти безкоштовно. Своїм зовнішнім виглядом дизайн кафе не відрізнявся від інших: той же колір стін, і ж столи, та ж скатертина... Хіба що планування було іншим, але також без фантазії. Втім, все ще може змінитися...

Здравствуйтє, – приємно усміхнувся офіціант, роздаючи меню. – Пріятно відеть вас в нашем заведєніі. Закажитє сразу ілі мнє падаждать?

Ми вас покличемо, коли оберемо, – заспокоїв він офіціанта, а коли той відійшов, звернувся до неї: – Вибирай, що тобі завгодно. Не соромся, заклад пригощає.

Гадаєш?

Абсолютно. Я от візьму, мабуть, креветки в соусі з лосося. А ти що думаєш?

Де ти тут знайшов креветки?

А що немає? Шкода, хотів би я, щоб їх тут подавали. Ну що ж, обійдемося без них.

Через хвилину вони таки зробили замовлення. Тільки-но офіціант з натягнутою легкою посмішку приніс їм їжу, Христина, оглянувшись навколо, переконуючи, що це не жарт, взялась за ніж та виделку – він ляснув її по руках.

Потерпи, – процідив він крізь зуби і, опустивши голову, почав щось говорити про себе. Вона прислухалась і почула слова молитви. ,,Так от він як!” Після того хлопець махнув рукою – можна. Вона їла повільно, з докором сумління, наче позаду хтось приставив дуло рушниці до її тім’я. Вже не підіймаючи очей, вона втупилась в тарілку, безутішно ловлячи зубчиком виделки горох.

Ти будеш доїдати? – його перші слова після тиші бенкетування.

Сумніваюсь.

Поглянь чи офіціант сюди дивиться.

Начебто ні.

Підсунь свою тарілку ближче до мене.

Навіщо?

Підсунь.

Вона виконала його прохання. Він дістав зі свого рюкзака баночку і, затулившись руками, відкрутив її над їжею.

Ти мишей боїшся?

Трохи.

А павуків?

Павуків – ні.

Точно?

Сто відсотків. До чого це?

Зможеш зараз закричати?