Настя Абламська - По струні. vol.1 Початок піднесення

Маленьку Христину трішки насторожило те, що кішечки не було в під’їзді, але ж мало що може бути. Можливо, їй захотіло простися під парканом і поточити кігтики об недбайливо кинуту дошку. Та коли вона почула знадвору крики хлопчаків, відразу з’явилися жахливі думки. У дворі дійсно зібралася купа старших хлопців, які півколом стояли в сторонці. Христину відразу схопили за руки й міцно тримали в кількох кроках від дійства. На її покритими слізьми очах носаками били цю безпомічну кішечку. А вона ж ось-ось мала окотитися! З-поміж криків дівчинка чула як стогне це боже створіння і вона кричала замість неї, бо в тієї, видно, вже не вистачало сил. Один із них раптом відлучився й незабаром повернувся з дошкою, яку він поцупив на будівництві сусіднього дому, – і давай її ще й дошкою!

Потім вона пам’ятала, як на колінах схилилась над тушкою, змушуючи литися останню сльозу. Було б безглуздо описувати, що вона відчувала в той момент: біль, відразу на світ, бажання помсти і все таке. Вона вважала – її вина в смерті цієї маленької тваринки, адже Христина могла б прихистити її до себе або ж знайти їй інший притулок. Вона могла б уберегти. Але ж вона не думала, що так станеться, не була в силі передбачити такий сюжет. Дитячий світогляд був напрямлений на сприйняття самого лише добра – зло не знаходило місця в її голові. Перед нею лежала дошка, та сама дошка, в крові... Взяти б її й скупати у кривавій річці, що бере свій початок з тіл юних убивць. Та де ж вони? Та чи спроможна вона на таке?

Христина сиділа на канапі. Погляд сфокусувався на одній точці. Збоку могло здатися, що вона просто дивиться телевізор... Але телевізор не був увімкненим.

То була не звичайна кішка дворова, які зграями водяться на кожному смітнику. Вона відчувала, що не все так просто, що це загадкове створіння для чогось таки стало на її дорогу. Це символ. От тільки чого? Для неї було важко зрозуміти. Приблизно так само, як зрозуміти, навіщо вона це бачила. Кому потрібно викривляти дитячу душу? Вона ще не встигла нічого зробити, щоб її калічити.

Безневинність...

„Доню, – з коридору пролився мамин голос, – ти вже зібралася?” Так, вони збиралися зайти до тітки в гості. Вона мало не забула. „Доню, ти мене чуєш?” Мати стояла в дверях і бачила, що Христина не реагує на її слова. Вона тихо підійшла сіла коло неї й легенько обняла. „Щось сталося?” Христина підняла на неї очі. „Ні.” – „Тоді чому ти сьогодні така?” – „Я просто задумалась... То ходімо?” – „Ходімо.”

Вона бачила свою матір у ванній. Її тіло було повністю зануреним у воду, а очі – відкритими. Шкіра, здалося, посиніла чи навіть позеленіла...

З крану ллється гаряча вода – підлога мокра навіть у коридорі. На плитці цвіла пліснява. Лампочка миготіла від перепаду напруги. Дзеркало повністю запотіло. Колись на тому дзеркалі вона малювала ведмедиків маминою помадою. Тоді вона вперше вдарила її. Христина досі це пам’ятала. А тепер вона не розуміє, що з нею? Чому вона на неї не реагує? Чому не встає?..

Чиїсь руки відтягують її, підіймають і несуть у найдальшу кімнату. То дядько Андрій, мамин новий залицяльник, майор, який силою підкорив тендітну жінку, швидко увійшов в довіру... настільки швидко, що вони збиралися через місяць одружитися. Христині було важко сформулювати свою думку про нього: дядько як дядько. Що тут такого? Він же просто зачинив її саму.

Потім поприходили люди, було багато шуму, до неї долітали уривки враз, але вона не могла їх зрозуміти. Дверну щілину постійно хтось заслоняв, ніби спеціально, щоб вона не бачила, що там робиться, а коли відступав, то в коридорі творився такий безлад, що їй і в голову не могло прийти, хто це все прибиратиме. Мама їй завжди говорила, щоб підтримувала порядок у своїй кімнаті, іграшки не розкидала, пилюку з поличок витирала, на килим нічого не розливала і хвалила її, мовляв, яка охайна дівчинка тут живе. Тому вона зараз і сердилася на грязюку на порозі, на випадково розбитий вазон і на нестерпний тупіт та бурмотіння. А ще всі про неї забули. Ніхто навіть з цікавості не заглянув до неї – усі чимось були зайняті. Їй же їсти хочеться...

...Розкрили слідство про вбивство – інакше цього не поясниш. Спершу підозрювали дядька Андрія: надто швидко він увійшов до цієї сім’ї. Був він винним чи ні невідомо. Завдяки своїм зв’язкам він відчепив від себе прискіпливих слідчих і зажив нормальним холостяцьким життям. Він не був розписаним з матір’ю Христини, а тому не являвся її опікуном і навіть не претендував на це. А навіщо? Йому й так непогано, без всякого зайвого клопоту. Христині хтось сказав чи вона підслухала, що невдовзі він виїхав до Словаччини: хтось запропонував йому там роботу і він відразу кинувся туди. Право над її опікою суд надав тітці Марині – кровній сестрі матері. Тітка Марина успішно вийшла заміж за якогось бізнесмена і тепер вважала себе мало не аристократкою, не зважаючи на те, що до цього вся їхня сім’я жила в комуналці на одну батькову (тобто діда Христини) зарплатню сантехніка. Тепер дівчинка жила в двоповерховому будинку на околиці міста, ходила в нову школу і щодня мала пару чистих білих носочків.