Настя Абламська - По струні. vol.1 Початок піднесення

Емона навіть під час розмови презирливо дивилася на Карого.

Чого вирячилась?

Нічого.

Карий хмикнув і показав свої жовті зуби. Потім, ігноруючи її, підійшов ближче до решітки і спробував висунути голову.

Чого тобі? – грубо запитав міліціонер.

Е-е-е... Начальничку, є що покурити?

Сигарет немає.

А трава?

Яка ще в біса трава?

Конфіскована.

Карий пристально дивився йому в очі.

Тут не можна курити.

Відколи?

Ти мені ще будеш свої претензії висувати?

Начальничку...

Закрив хавало!

Хлопець незадоволено повертається на своє місце. В очах Емони він читає насмішку. Він робить їй некоректний жест, який можуть зрозуміти тільки діти вулиці. Вона знову надувається.

Знаєш, Христино, хай це буде нескоро, але колись я йому понадаю ногою під дихало.

Стоп, як ти сказала? – міліціонер нахилився до решітки, обпершись об неї ліктем.

Вона, мало не запинаючись, вимовила слова:

Я сказала, що понадаю йому...

Ні, не це. Як ти її назвала?

Дівчата з нерозумінням переглянулись.

Хри-сти-ною.

А ти випадково не живеш у-уу... Як же його в біса? В Чорного Ворона, здається.

Христина ще раз глянула на Емону і лиш потім невпевнено кивнула.

Він задоволено клацнув пальцями.

Агов, Черниш! – звернувся він до свого напарника. – Угадай, хто до нас сюди попався!

А у відповідь тільки сопіння.

Агов! Ти мене чуєш?

І тут він спросоння як заоре на ввесь голос:

ШТРАФ-БААААТ!

Чого ти кричиш?

А чого мене будить?

А ти знаєш, хто у нас тут?

Якщо це не привид матері моєї сучки сибірської породи, то мені наплювати.

Поглянь-но на оту дівчину.

Напарник заглядає за його спину.

І що?

Її звати Христиною.

Я й питаю: і що?

Це вона.

Так ти не знаєш, що з нею робити? В Катюр відправ її, а перед цим можеш звести в комірчину погратися.

Що таке Катюр? – пошепки спитала Христина в Емони.

Тюрма така, кілометрів за триста звідси.

Е ні, я не хочу в Катюр! – кинулась Христина до грат. – Не поїду я в ніякий Катюр!

Поїдеш, не хвилюйся, поїдеш, – твердив Черниш. – А не поїдеш, так тебе довезуть... На швидкій. Куди ти дінешся?

Ні, ви цього не зробите!.. По якому праву?

По неписаному закону міських джунглів, зрозуміло?

Ви не можете цього зробити!.. Це неправильно!

А ну цить! – вдарив рукою об стіл міліціонер. – А то тебе ще посадять на строгий режим!

Дійсно, мовчи, Христино, – забирала її Емона від грат, – справді, гірше ж буде!

На її очі навертались сльози.

Не хочу в тюрму, не хочу!.. За що мене в тюрму?.. Що я такого зробила?..

Але було вже пізно: Черниш і його напарник вже почали заповнювати відповідні документи...

На ранок всіх відпустили, всіх, крім неї. Її тримали зачиненою і вперто не зізнавалися за що. На всі питання відповідали коротко й майже незрозуміло, потім їм це набридло й вони наказали заткнутися.

Йшли години, сонце підіймалось, по підлозі рухалась тінь. Христина сиділа, опершись об стіну, схрестивши руки на грудях, ніби спала. Насправді вона дослухалась до звуків: тупіт, скрипіння підлоги, ниття дверей, притихлі голоси, вуличний гамір, який долітав до неї з відчиненої кватирки. В голові звучала музика, дуже знайома музика: рівний ритм барабанів, басистий фон, під час якого чомусь здається, що ось-ось заквакає жаба, чуттєва імпровізація гітари та в довершення кілька нот від клавіш синтезатора для більшої мелодійності... В добавок приємний голос лоскотав барабанну перетинку:

Просто так... – безшумно шепотіли її губи.

Вона знає, звідки взялась ця мелодія – її вона чула під час репетиції у підвальному ресторанчику. Імпровізація гітари належала Чорному Ворону... Її нога тупала в такт.

Хтось обережно підкрався й розтормошив її.

Ходімо, – сказав суворий голос міліціонера.

Куди? – рефлекторно запитала Христина.

Побачиш.

Він грубо взяв її під руку, потягнувши до себе, щоб поставити її на ноги. Потім начепив наручники і потягнув за собою.

Їй здавалось, що вони йшли вічність. Було таке відчуття, що з кожним кроком коридор ще більше видовжувався, наче підігрітий у мікрохвильовці сир, коли відкушуєш його, а він розтягується, доки не перерветься. Вона боялася, що цей коридор розірветься прямо під її ногами і вона провалиться у підвал. Попід стіною стояли стільці, але їй не дозволяли сісти – тільки йти. Куди їй йти? Чому їй тут ніхто нічого не говорить?..