Настя Абламська - По струні. vol.1 Початок піднесення

Вони зайшли в кабінет. Практично голі стіни, величезне вікно, біля якого стояв торшер, маленька канапа (хтось тут любить порозважатись в обідню перерву), ящики з паперами, сміттєвий кошик... А, так, ще стіл, за яким сидів насуплений чоловік. У строгому костюмі, з сумними очима, зі змащеним гелем волоссям сидів чоловік років сорока і з першої ж хвилини так вп’явся в неї поглядом, ніби ненавидить і призирає її мало не все своє життя (чи, може, він настільки рідко бачить молоденьких дівчаток?). Вона стояла прямо перед ним, слабка й беззахисна, і почувалася голою. Міліціонер тим часом тихенько присів на канапу, готовий підхопитися будь-якої хвилини й відвести її назад. Чоловік же відкрив шухляду свого стола, дістав звідки якісь документи, щось там написав, ще раз глянув на дівчину (чомусь він здався їй схожим на прокуратора Понтія Пілатова, здається, з римської історії).

Ім’я? – звернувся він до неї.

Христина.

Вік?

Дев’ятнадцять.

,,Молода, сучка,” – подумав міліціонер.

Місце проживання?

Вона запнулась, бо не могла згадати вулицю й номер будинку, де, втім, не так довго проживає.

Приютили її, як собаку, – підказав з кутка міліціонер.

Значить, бездомниця... – прокуратор все щось записував у свої папірці. – Національність?

Українка.

,,Можна було й не питати... В неї на лиці все написано – це очевидно!”

Можна сісти?

Ні.

Він продовжував опитувати її.

,,Жорсткий Пілат... Хто ти такий, щоб судити Христа?”

Можна дізнатися, у чому мене звинувачують? – обережно спитала Христина.

Прокуратор затримався на ній. ,,Дарма я спитала.”

Це, моя дорогенька, можна й самій вже знати.

Якби я знала, то не питала.

Бреше! – викрикнув міліціонер. – Все вона прекрасно знає! Підписуйте вирок.

Прокуратор суворо глянув на того, мовляв, і без тебе, дурню, знаю.

Він поставив унизу свій підпис і печатку.

,,Ну, привіт тобі, Катюр...”

Їй байдуже, куди вона їде, байдуже, що це за місце, куди вона приїхала, і начхати навіщо. Тут пахло злиднями, ненавистю, кров’ю та сечею, тут тварини перетворюються на людей, а люди на тварин, і не має значення хто ти і що ти – існує лише верховний начальник, але це не директор тюрми і навіть не Бог. Бог покинув цей занедбаний шмат землі, Диявол же сам боїться з’являтись серед цих похмурих стін. Вона приїхала сюди з однією метою: згнити у пащі кровожерливого дракона. А поки це станеться, їй є над чим подумати...

Христина мало що пам’ятала зі свого дитинства – свій перший похід до зоопарку, перший урок в незнайомому класі, вперше, коли вона серйозно захворіла... Ці спогади не були чимось важливим і були звичайнісінькими як і в кожної людини. Здавалося б, нічого особливого тут немає.

Найяскравіше дівчина пам’ятала самотню бездомну кішечку, яка прибилася до їхнього під’їзду: сіра, з густою шерстю, змокла від дощу та голодна вона навіювала жаль на маленьку дівчинку. Мама не дозволяла приводити бездомну до свого дому і Христині доводилося потайком красти із холодильника ковбасу та трішки молочка аби хоча б нагодувати бідну кішку. Вона не побоялася залізти на високу поличку, щоб зняти звідти покривало – тоді б кішці не було холодно, коли холодний нічний вітер без стуку заходив у під’їзд. Через кілька днів вона вже звикла до Христини, бігла до неї, терлася об руку мокрим носом, при цьому так голосно муркотячи, що аж закашлювалась. Шерсть її стала м’якою, пухнастою, ретельно вилизаною шершавим язиком, а очі, очі світилися блиском, на сонці він був більш зворушливим, що неможливо було пройти мимо, відірватися від нього. Вона мала надзвичайно зелені очі...

Тепер уявіть собі звичайний день, сценарій якого ви вже знаєте, адже він часто повторюється. Ви уявляєте, що сьогодні відбуватиметься, кого ви зустрінете, що будете говорити і навіть що будуть говорити вам. І закінчиться цей день, як і завжди, безглуздим поглинанням інформації через розумовбиваючий пристрій з плоским екраном, виконаний в елегантних чорних тонах з яскравою картинкою всередині, що просто гіпнотизує ваші мізки. Звісно, для дівчинки було важко уявити собі день в таких сірих тонах (дитяча уява не допускала таких випадків), та все ж на щось незвичайне вона не надіялась. Вона у піднесеному настрої спускалася по сходах, наспівуючи собі під ніс веселу дитячу пісеньку, яку щойно почула по радіо, що кричало з кухні на всю квартиру. Здавалося, вона чує його й зараз, будучи на два поверхи нижче. За вікном на небі густо зрослися хмари, дув вітер, зриваючи пожовкле листя й кидаючи його людям під ноги – та байдуже, начхати на все це, адже в її голові все було інакше: там росли пишні вічнозелені сади, веселка переливалася сімома кольорами, цвіло все, грало, танцювало в ласкавому промінні і не знало розпачу та горя...