Сергей Мирный: Чорнобильська комедія

ОКСАНА (звертається до перехожого): А де тут можна купити (задумливо торкається свого свіжооголеного черепа)… мабуть, берет? Чи хустку? (глибоко замислюється)

Рік 1896. Париж. Темна кімната з тьмяним червоним світлом від ліхтаря на столі в кутку.

Анрі Бекерель, високочолий, широколобий чолов'яга 40 з чимось років, із великою охайною бородою — обережно дістає з шухляди конверт з товстого чорного картону. На ньому лежать два прямокутні шматки уранілсульфату калію — хімічної сполуки урану. Під одним з них — металевий мальтійський хрест.

Бекерель із жалем розглядає втрачений, так і не зроблений експеримент… Для нього було необхідне ясне сонце, а воно пізньої осені в Парижі — велика рідкість. Тому підготовані для досліду речовини та фотопластина пролежали довгий час, і так і не були використані. Властивості фоточутливого шару з часом змінюються, — і зараз, не знаючи їх точно, дослід з цією пластиною вже не вдасться зробити. Одначе ця зіпсована пластина може розповісти, наскільки фоточутливість пластин змінюється з часом, — а це дозволить у майбутньому робити досліди точніше…

Бекерель вагається: може, ця поправка буде зовсім незначною, і не варто навіть морочитись? Ні, все ж варто пересвідчитись…

Весь у червоному світлі фотоліхтаря, Бекерель витягає з грубого чорного пакету фотопластину, опускає її у плоску ванночку-кювету, у розчин проявника… Неуважно дивиться навкруг, думаючи про більш важливі досліди завтра.

На пластині в розчині — несподівано проступають обриси темного прямокутника! І ще одного — поряд!..

Бекерель вражений! — ВІДКІЛЯ??! — Адже на пластину світло так ніколи й не потрапило, а фоточутливий шар темнішає тільки від нього!

…На другому темному прямокутнику — видно світлий обрис мальтійського хреста!..

Бекерель не вірить власним очам! Цього не може бути, для цього немає жодної причини!

Порівнює зображення на фотопластині — з контурами шматків уранової сполуки та мальтійського хреста на чорному конверті. Обриси на фотопластинці точно відтворюють ці форми. Отже, між темними зонами на фотопластині та шматками урану та металу має бути зв'язок!

Бекерель розмірковує… Для такого потемніння фотошару дійсно немає ніяких причин. ВІДОМИХ причин…

Бекерель приходить до таких висновків:

1) Уран виділяє щось, що проникає навіть через товстий щільний картон.

2) Це «щось», подібно до світла, викликає потемніння фотопластини.

3) Це «щось» — не речовина, не газ [6] Це не газ, бо він би розповсюдився всередині всього щільного конверту, і потемнішала б уся фотопластина, або принаймні чорні контури шматка урану були б дуже сильно розмиті, — тоді як насправді вони були досить чіткими. .

Це — випромінювання.

4) Метал є перепоною для нього: в металі це випромінювання частково затримується — проходячи крізь його шар, воно слабшає. Тому там, де на його шляху був метал (наприклад, у формі мальтійського хреста) — фотопластина засвічена слабкіше, на неї потрапило менше світла.

Випромінювання з такими властивостями Бекерелю вже було відомо…

Так була відкрита

ПРИРОДНА РАДІОАКТИВНІСТЬ —

властивість важких атомів речовини розпадатись,

випускаючи при цьому рентгенівське проміння…

Рік 1898.

Іоахімов, Моравія [7] Сучасна Чехія. .

У темному цеху робітники випарюють у величезних казанах розчин уранової руди, перемішують його грубими дерев'яними палюгами. Клубочиться пара. Як в пеклі.

Париж. Великі скляні бутлі — один за одним — обережно виймають з куп сіна, що вистилають підводу. В них — концентрована рідина з Іоахімова. Огорнені рогожею бутлі вивантажують у дворі хімічної лабораторії подружжя Кюрі.

Лабораторія ця — місце ще те! Належить вона Школі фізики й хімії міста Париж, і розташована на вузькій, темній і безлюдній вулиці, в самому її кінці, в тупику. Біля обшарпаного паркану помирає криве дерево. Шум міста сюди не долина, тут завжди повна тиша. У ряд стоять споруди, схожі на сараї — довгі, низькі, із запилюженими вікнами. Колись медичний факультет використовував це приміщення для анатомічних розтинів, але вже давно визнав його непридатним навіть для зберігання трупів.