Сергей Мирный - Чорнобильська комедія

Чоловіки різного віку, зібравши собі комплект, відходять і перевдягаються: знімають цивільне, залишаються голими, вдягаються у військове, наштовхують цивільне у заплічні речові мішки із темно-зеленої тканини…

Таксі підвозить нових мобілізованих. Виходять, отетеріло дивляться навколо. Не ймучи віри тому, що бачать, підходять до обшарпаних столиків.

Називають свої прізвища, їх відмічають у списках. Йдуть до куп спорядження, все ще озираючись…

Пат ошелешено лупає очима навкруг, чухає яйця в обвислих спортивних штанях.

Мордатий заготівельник стоїть на довгій вантажній машині-фурі.

Під нею, навколо на землі вирує людський натовп, — і цей відгодований чолов’яга бовваніє над селом Лебедичі, наче великий начальник на трибуні в день всенародного свята.

Поряд з ним встановлено велику платформу-ваги.

Похило покладеними товстими дошками підіймається на машину вгодована корова.

Заготівельник приймає худобу від населення.

ЗАГОТІВЕЛЬНИК (горлає на все село): Здавайте, здавайте! Поки ще приймаю! Поки ще гроші є!.. (потрясає пачкою тертих рублів, троячок, п’ятірок, десяток) Здавайте — поки є ще гроші! (дивиться на ваги, соває тягарцем по лінійці туди-сюди, зважує…) Та-а-ак… 350 кілограм.

ЛІТНИЙ СЕЛЯНИН: Які 350?!.. Та ти що!? (дивиться на лінійку ваг знизу, з-під платформи) Вона ж всі 450! ще й з чимось… (обурено) Ти вже вобще!.. Це краща корова в селі!

ЗАГОТІВЕЛЬНИК: Ну й залишай її тоді собі! «Перша корова на селі»… Забирай! (хльоскає лозиною, зганяє корову з ваг, назад до дощок естакади) Давайте, здавайте! (над головами людей, повернувшись до будинків) Поки в мене ще гроші є!

ЛІТНИЙ СЕЛЯНИН: Та… (опускає голову) Та давай вже… (під ніс) сучий сину… Куди дінешся… Прощай, Весела. Прости мене…

Протягує зашкарублу долоню вгору, не дивлячись, бере гроші, що йому тицьнула рука згори, — і, відвертаючи погляд і від корови, і від людей, — йде геть…

У селі Лебедичі йде евакуація.

У дворі, повному квітучих вишень, біля хати — Оксана і її бабуся сперечаються. Про одне й те ж саме. В сотий раз.

БАБУСЯ: їдь, Оксано, ти ж іще молода…

ОКСАНА: А ви, бабусю?! Всі ж їдуть!

БАБУСЯ: А я залишусь. За хатою догляну.

ОКСАНА: То й я з вами!..

БАБУСЯ: Ти — їдь. (Оксана робить гарячковий рух) Бо прокляну, (прохально) Ну їдь же, Оксанко. Не навіки ж це… Німців — і тих пережили…

Тричі цілує Оксану, хрестить, дає їй вже наготовану сумку: «3 Богом!»

Повертається до хати, треновано знімає торбинку з гвіздка в одвірку.

Жваво, без поспіху крокує городом. Звично закидає торбинку за плечі. Стежиною прямує до лісу…

На центральній вулиці села — автобуси рушили. З іще відкритих дверей — Оксана озирається…

З вікон — висовуються обличчя дітей…

І діти, й дорослі дивляться назад: притиснулись до вікон, розплющили носи об скло… Ніби рибки в акваріумі.

На фоні їхніх напівпримарних облич — у вікнах автобуса віддзеркалюється, вже як щось нереальне, їхнє — і не їхнє вже — село…

Ніжно біло-рожево цвітуть вишні в селі Лебедичі.

Під лобовим склом автобуса-ЛАЗа лежить прозорий поліетиленовий кульок. У ньому — паска і яйця-крашанки.

Назустріч асфальтовою трасою — військова колона: палаючі серед ясного дня фари БРДМів — броньованих бойових розвідувальних дозорних машин, — радянських джипів-УАЗиків, армійських вантажівок з брезентовими прямокутниками халабуд для людей нагорі, з польовими кухнями на причепі… У квадратику-віконці першої бронемашини — промелькує обличчя солдата-водія..

…У передовому БРДМі колони, під лобовим віконцем — сухий пайок: пара хлібин, велика бляшанка тушонки, вся обмазана нерівним товстим шаром світло-коричневого мастила й абияк обгорнута папірчиною — грубою й сірою, поряд ще кілька менших бляшанок — «Камса в томатному соусі».

Назустріч рухається колона автобусів-ЛАЗів: сяючі фари, один за одним, — без кінця, один за одним, всі вщерть наповнені — чоловіки, жінки, діти…

…Автобус і передовий БРДМ зустрічаються — і колони, як поїзди, з шумом мчать одна повз одну: перша — подалі від наслідків вибуху, друга — якнайближче до них, в епіцентр…

За мигтячими колонами — на узбіччі стоять молода жінка в домашньому халатику і чоловік в спортивних штанях і домашніх, на босу ногу, капцях. Жінка тримає за руку дитину, чоловік — емальований дитячий горщик… І все. Більше в них нічого немає.

Чоловік раз за разом піднімає руку, голосує — просить підвезти. Тіні автобусів, що проносяться не зупиняючись, — миготять по жінці, чоловікові, їхній дитині…