Лариса Денисенко - Корпорація ідіотів

Зустрічав нас працівник української амбасади Петрусь. Величезний такий лобуряка зі скуйовдженим волоссям світлого русявого кольору. В Петруся були трохи витрішкуваті від природи блакитні очі. А ще він був заїкою. «А що це у вас у пакунках?» — запитав Петрусь Жоржа Юрійовича. «Та таке», — весело відповів той. Я знав, що ніяких валіз чи багажу в Жоржа не було, окрім цих двох пакетів, які були набиті пляшками ірландського віскі та блоками цигарок «Мальборо», придбаними у Франкфуртському дюті-фрі.

Коли ми вичавилися з машини, я з задоволенням помітив, що цього разу сидів біля Жоржа з іншого боку, тому лівий рукав мого піджака виглядав так само, як правий. Наче їх корови пожували. Жовані й брудні рукава — модна деталь костюма. Радник посла, який чекав на нас, зміряв очима і промовив: «То це ви? Угу. Зрозуміло. О, Боже. Так-так. Ну, добрий вечір».

Спочатку нас оселили в готелі при амбасаді, радник посла дуже переймався переговорами, але Жорж Юрійович швидко його вгамував своїм оптимістичним: «Прорвемося, ги-гик!» Жоржу хотілося вірити, бо він був світлою постаттю, але радник посла за своє життя набачився таких світлих постатей, і, судячи з виразу його обличчя, заборонив собі вірити в будь-що і будь-кому, тим більше таким файним пацанам, якими були ми з Жоржем. Утім, це саме життя довірило радникові посла таємницю того, що все якось, та буде, головне — не намагатися в усе влазити. Тому він обмежився легким зауваженням, кинутим у мій бік: «Тут, до речі, є праски. Звісно, якщо вам потрібно». Попередив, що за годину буде вечеря, й пішов собі. «Вечеря відбудеться, ги-гик, за будь-якої погоди, ги-гик!» — жбурнув у спину радника Жорж. Радник здригнувся.

Вечеря тішила різноманітністю: горілка, ром, коньяк, вино, пиво після горілки та лікер до кави. Це — питво. А от їжі було замало. Сирітками виглядали худесенькі шпроти на сухих хлібцях. Сумно на тих самих канапках застигла ікра, об яку можна було поранити язика, так довго вона на нас чекала. Зелень була втомлена надзвичайно спекотним московським літом 2002 року. Сморід торф’яних боліт, що линув із відкритої кватирки, нагадував про сера Генрі, інспектора Лейстрета, Шерлока Холмса та друга його, лікаря Ватсона, бідолашного Снуппі, а також про всесвітнє зло з обличчям Олега Янковського.

Судячи з усього, відсутність їжі хвилювала тільки мене. Інші, а нас було не так уже й багато: Жорж, Петрусь і два молодики, імен, прізвищ яких я не розчув, мабуть, вони були місцеві, — наливалися спиртним. Потім ми стали співати: «Душа болит, а сердце плачет, а тот кто любит — слез не прячет, ведь не напрасно душа болит». Це було свято моєї душі, я радо рвав горлянку. Вони, мої слухачі, захоплено дивилися на мене. Аякже! Так тримати, Стасе, гордість Українського республіканського хору радіо та телебачення! Коли вже й ця похнюплена їжа скінчилася, мене навідала думка щодо переговорів, спільних позицій та власності (яку, до речі, власність, чию, до речі, власність, ми будемо завтра захищати або віддавати, або відбирати чи як воно там… е-е-е? Відчужувати, о!). Вона постукала в мій мозок, там щось забулькотіло. Вона подумала, що всі втопилися, й пішла собі геть. «Як прийшла, ги-гик, так і підеш!» — булькнуло щось їй навздогін.

Потім ми перетягли свої тіла в готельний бар. Перший пакунок з дюті-фрі закінчився якось непомітно. Раз — і немає його. І Жорж тоді сказав: «Щось я про нас, ги-гик, погано подумав. Треба пертися за пакунком у номер!» І всі ми, навіть п’яний у зюзю Петрусь, разом піднялися й пішли до номера Жоржа Юрійовича. Ви, звісно, можете поцікавитися, а чого б то було пертися туди всім гамузом? А того, рідненькі, що в нас була така стадія алкогольного сп’яніння, коли всі ті, хто п’є разом, починають і ходити разом, щойно один устав, за ним і всі інші потягнулися. Хіба у вас такого не буває? Отож-бо. Отже, треба йти — то треба. Ми пішли.

У номері Жоржа Петрусь вирішив із нами брататися, ліз цілуватися, просив мене заспівати і милувався моїм відкритим ротом. «Це ж соловейко», — зітхав він, а згодом почав ридати від туги за Батьківщиною. «Щось, ги-гик, людина попливла зовсім. Треба його вкласти, ги-гик, спати», — сказав Жорж, і одним щиглем відправив Петруся ночувати на диванчик. Тим часом ми добивали другий пакунок із віскі. Але за додатковим «аперитивом, ги-гик» спускатися до бару нікому не хотілося. Тоді Жорж ляснув себе по лобі, добре, що не мене, бо тоді я приліг би поруч із Петрусем, і сказав: «Який довбак!»

Як це часто буває з людьми, м’яко кажучи, не тверезими, я цей вислів сприйняв на свою адресу і поліз з’ясовувати стосунки. Я думав так: от зараз дотягнуся до його золотої ціпури, як потягну, як нахилю, а там — трава не рости. «Жоро, ти не правий», — чулося белькотіння безіменного молодика. «Жорочко, ти не правий. Який же він довбак? Він не довбак, нормальний хлопець, співає як Сашко Пономар…» І тут він отримав від мене, цей мерзенний хлоп, за таке ганебне порівняння! «Брати, та чого ви? Як ви могли подумати!». Хтось відводив мого лоба від лоба безіменного молодика. «Як ви могли таке подумати? Хіба ж я міг, ги-гик, на вас таке сказати? Ви ж мої друзі. Я ж це про себе. Я — довбак. Бо забув зателефонувати своїм тутешнім друзям».