Лариса Денисенко - Корпорація ідіотів

«Як тобі сказати. По-перше, я не сам. Мене вигнала мати через одну банальну, але чарівну причину. Вона зараз у ванній, потім познайомитеся». Яке щастя. «По-друге, синку. Я вже казав, що пишаюся тобою, як будь-який нормальний батько сином, котрий працює на користь держави. Але я встиг і засмутитися. Чого ж ти не сказав нам, своїм батькам, ближче за яких у тебе немає нікого в цілому світі, що ти хворий на невиліковну хворобу? Чому я мушу дізнаватися про це від сторонньої людини? Це дуже жорстоко, синку». Батько мав дуже сумний вигляд. Мене тіпало. «Це, мабуть, тобі сказав Ігорко, так?»

«Хлопець, із яким ти живеш, — тихо сказав батько. — Він відчинив нам двері. Тільки не треба його сварити. Він узагалі був здивований тим, що в тебе є родичі. Як це Ірка його назвала? Щось таке англійське. А, згадав, — бойфренд». «Це — Ігорко. Він годує кота». Батько сказав, що не хоче знати, чим тут іще займається Ігорко. Так він і не дізнався про останнє «вгинання» Ігорка, який для зустрічі з австрійськими колегами приготував квіткову композицію з білих хризантем і викладених хрестом червоних троянд, чим вразив австріяків більше, ніж якби пробздів їм по нотах віденський вальс. «Ти — дорослий чоловік, ти розчарувався в родинному житті, тому маєш право на власний вибір. Ми живемо не в кам’яному віці. Я тільки прошу, поки я тут, то, будь ласка ви не цей… Навіть у ванній, дуже тебе прошу, в мене все-таки консервативні погляди».

Я пішов на роботу, хоча наміру такого не мав. Але мені необхідно було побачити Ігорка, віддалити процес знайомства з «Іркою» й відтягнути якнайдалі необхідність спілкуватися з батьком. Вигляд у мене був кепський. Про це можна було прочитати в очах людей, яких я зустрічав.

Секретарки немає — чотирнадцять. Я побачив її шарф. Широкий, чорний у вишукані тонку сіру та широку вишневу смуги. Його було накинуто на її крісло. Я взяв маленьку липучку, написав на ній: «Привіт! Я — Христина, я у всіх беру в рота» (на більше моя змучена віскі, Жоржем, Москвою, батьком, необхідністю знайомитися з «Іркою», усвідомленням батькової переконаності, що я — хлопчик-гей — фантазія була не здатна) і причепив до шарфа.

Нікого не було. Ні Віки, ні Ігорка. Приймальна Валерія була зачинена. Сіроока Степанова секретарка повідомила мене, що «пан Степан перебуває на нараді». Я подався до буфету. Там я побачив Варвару, яка сухо мені кивнула і знову повернулася до своєї подруги, Валентини, вдягнутої наче дідько, що зібрався по ягоди. Сукня кольору полуниці в цьому віці й такій кремезній статурі?

Чим вона сама собі пояснює такий вибір? Чи в неї немає потреби його пояснювати, бо він для неї є природним?

Вони розмовляли, я замовив капустяного салату за звичкою прислухався до розмови — і не пошкодував.

— Ну, Валюшо, ти до мене ввечері зайдеш?

— А на який біс, Варю? Ти що, запрошувала мене чи ми щось планували, а я — дурепа пустоголова — забулася?

— Забулася. Сьогодні день народження мого Петра.

— Я пам’ятаю, Варю. Але ж Петро помер!

— Ну, то й що? Визнай, чого вже тепер соромитися чи боятися, він завжди був тобі не до вподоби, але погодься, що годували в нашій хаті завжди пристойно. Ти роками терпіла в цей день поруч із нами Петра, його недолугі жарти, руки на твоїх сідницях, це й я вимушена була терпіти, але зараз така необхідність зникла, і ми можемо спокійно насолоджуватися їжею. То я чекаю на тебе?

— Дякую, люба.

Варя плаче. Вони тримаються за ручки, як дошкільнята. Якби не співчуття до бідного померлого Петра, я б щиро за них порадів. Справжня жіноча дружба. Коли я помру, що скажуть мої близькі? Що вони пригадають?

Як смерділи мої шкарпетки, коли я знімав мешти? Як я міг за столом почухати собі муда? Як я напивався і що при цьому робив? Як я ґвалтував іграшкову кудлату собачку, бо був п’яний, і нам із друзями було весело, аж тоді до нас завітала моя теща? Краще б цього не знати.

Що вони будуть про мене згадувати… Ага. Я втомлений сиджу в кабінеті. Я не хочу додому. Дзвінок. «Це саме… Стас? Зайди». Це — Васятко. «Це саме, це саме, мучусь…»

Васятко нервується. Нас запросив найбільший керівник. Васятко не знає навіщо. Ми — тим більш. Бойова наша команда. Віка, Степан, Ігорко та я. Васятко телефонує до приймальні, йому кажуть, що достатньо буде, якщо він прийде з двома співробітниками. Я чую (і всі це також чують), що називається моє ім’я. Тобто я маю бути присутнім обов’язково. Працює фактор «краснодарського авторитета Володимира». Швидко він. Авжеж, у тих колах не заведено патякати, лякати пуканням повітря. Вони, козаки, чітко знають свою справу. І за друзів пащі порвуть. А я — їхній друг, ага, Васятку. Мафія безсмертна. Особливо — російська. Васятко кидає на мене косяка й каже: «Безперечно. Це саме. Безперечно. Я його вже викликав». Губи Вікторії схожі на спущені труси, її не візьмуть — це вже точно. Ігорко всміхається, він завжди в собі впевнений. По Степанові важко здогадатися, що в нього на душі, та й узагалі, чи є вона в нього.