Біографія починалася так: «Володимир С. у недалекому минулому був відомим авторитетом Краснодарського краю». Більше в мій мозок нічого не встигло пролізти. Бо я не міг повірити. Просто не міг повірити. Я вдавився капустинкою броколі, Володимир, котрий, мабуть, неодноразово спостерігав за подібними реакціями, делікатно постукав мене по спині. «Все минеться, ось так. Ось так. Дихайте». Вітьок посміхався, Вітька мало що могло вивести зі стану рівноваги. Анатоля — також. Жоржеві було весело.
Вони пили. А я сидів і читав книжку. Починалася вона так: «Маруся вытянулась во ржи и внезапно заплакала. „Ты чего ревешь-то, дурища?“, — спросил Степан, хмурый с утра, коровы плохо доились, да и август обещал быть дождливым. „Жить-то как хорошо, Степушка“, — отвечала глупая и молодая Маруська, румяная с ночи».
У вікна вповзав ранок. «Треба телефонувати Петрусеві, будити його, щоб зустрічав людей із МЗС, вони прилітають ранковим рейсом», — згадав я. «Зара. Будемо йому телефонувати. В тебе координати готелю є?» Координати готелю ми знайшли в пакунку. «Який ти кмітливий, ги-гик, я б ніколи це не взяв би», — сказав мені Жорж. Я промовчав. Бо не пам’ятав, звідки це опинилося в пакунку і до чого тут я.
Петруся ми ледь розбуркали. «Давай в аеропорт. Шукатимеш краватку — не шукай, вона в нас». «Але навіщо ви її взяли? Ви її вкрали?» «Слухай, яка тобі різниця, нащо ми її брали, давай, одягайся й шуруй у сучасний маєток графа Шереметьєва». «Куди?» «До аеропорту. Хутчій». І я поклав слухавку. «Знаєш, а він звідти не вийде. Це ж номер, ги-гик, мій? Мій.
А я ніколи нікому, ги-гик, не залишаю ключів. Така в мене звичка». Довелося телефонувати адміністратору, котрий Петруся вивільнив, але зауважив, що йому доведеться декому про декого доповісти. Людина, яка обирає сині краватки з сором’язливими півниками, просто приречена потрапляти в халепи.
На переговори нас віз кортеж чорних авто. «А що це за маєток?» — запитав я в Анатоля. «А, це — власність сина Жириновського, він тут не живе, вирішив, що вигідніше здавати, от ми й винайняли, нас це влаштовує». На машині Вітька були якісь хитрі номери, що дозволяло йому мчати центральною смугою, і ніхто не наважувався його потурбувати, не кажучи вже про те, що ніхто його не зупиняв.
«Ще в нього є урядова мигалка», — повідав мені Анатоль. «Теж Жириновського син здає?» — поцікавився я. «Щоб з Вітька щось витягнути, треба бути мишею, така він репа», — зауважив Анатоль і захропів.
На переговорах була нудьга зелена. Мені там точно не було чого робити. Єдина розвага — першим схопити пляшку з мінеральною водою, раніше за російських колег. Хап, а там хай чекають. Бо пити хотілося — не передати словами. Я тримав обличчя. Із цим я завжди міг упоратися. Жорж тримав аудиторію своїм гигиканням, нездоланним оптимізмом та вічним «прорвемося, ха!»
У літаку, який ніс наші втомлені тіла на Батьківщину, я пригадував вірші Володимира:
И конь гнедой
И хлеб ржаной
И девок справных хохот
Жить хорошо в стране родной,
Эх, казаку — неплохо!
«Слухай, — смикнув мене за рукав Жорж. — Я розповів Володі про твоє, ги-гик, становище. Про твоє керівництво, пам’ятаєш, ти мені, ги-гик, сповідувався (я цього не пригадував)? Він обіцяв посприяти. То чекай, ги-гик. Він усіх ваших найбільших знає, як російські компетентні органи візерунок його пальців. Зрозуміло? Не гальмуй, ги-гик. Прорвемося!» По наших ногах бумкали пакунки дюті-фрі аеропорту Шереметьєво, повні пляшок із віскі.
На дверях я помітив маленький клаптик паперу. Бемц. Це гупнулася моя валізка на коліщатках. Розгортаємо папірець. «Синку, не зроби хибного вчинку, не стріляй у чолов’ягу, що зараз ходить голяка у твоїй хаті. Бо станеш сиротою. Тато». Мій тато завжди думав, що якщо Бог комусь дав почуття гумору, то тільки йому. Найдотепніший тато у Всесвіті. Вдома був саме він, сидів у моєму кріслі, вдягнутий у мою улюблену смугасту майку, їв мої крекери з маком, на його колінах розтягнувся мій кіт, який відкрив одне жовте око, щоб переконатися в тому, що це я. Повна узурпація «могості» батьком.
«Здоров», — сказав батько. «Привіт», — сказав я. «Як це ти мене знайшов?» «Використав базу даних податкової інспекції, купив диск на Петрівці, там майже все про всіх є. Дізнався, наприклад, що ти працюєш. Можна сказати, пишаюся тобою, синку, ніколи б не подумав, що ти підеш на государеву службу після буржуйських харчів». «Ага», — сказав я і нарешті поставив валізу. «Ти надовго?»
Читать дальше