Лариса Денисенко - Корпорація ідіотів

Він зателефонував друзям. Було майже дві години ночі. «Так, давайте збиратися, ги-гик. Спати — ніякого сенсу. Їдемо в гості. Так, Стас, ги-гик, ти, як людина, відповідальна за міжнародні стосунки — збирай мотлох, треба вирушати, зараз за нами примчать „коні ворониє“.» Я заспівав: «Ты мой конь вороной, передай, дорогой, что я честно погиб за рабочих». Тут оговтався другий безіменний молодик і запитав: «Які воронки? Хто нагнав сюди воронків, яка сука здала?» «Здається мені, що воно — службист. Ги-гик», — сказав Жорж, обережно обійняв другого безіменного молодика за плечі, й ось уже вони заспівали «Чорний ворон».

«Збирайся», — кинув у мій бік Жорж.

І я почав збиратися. На це варто було подивитися, тому що я й гадки не мав, що слід туди брати, куди ми ото премося серед ночі. Я не знав, що мав брати, але знав, що саме я відповідав за ці збори. О’кей. Узяв пакунок, туди спочатку полетіла книжка, обтягнута дерматином, яка була готельним довідником, потім — Петрусева краватка, синя в сором’язливі півники (таку на Леніна б ніколи не начепили, ага), остання відкоркована пляшка віскі, яка потім залила все, готельний рушник, схожий на вафлі «Крижинка» і барсетку Жоржа на ім’я «Гуччі». «Я зібрався», — проголосив я добре поставленим голосом. «Ні, ну який же ти спритний пацан. Як блискавка», — радів за мене Жорж. «Ти — чисто, ги-гик, Рікі-тікі-таві, о!»

І ми почали сходити вниз сходами, зворушливо підтримуючи одне одного, про існування ліфта ми забули. Втім, наприклад, я б у нього нізащо не сів. Внизу стояли два чорних «Мерседеси». З одного виповз шикарний, п’янючий чоловік, його звали Анатоль. «Оце ви зателефонували, а ми якраз це-на. А тут ви, ну ващє, як казка, блін-на. Ващє. Ну, просто. Блін-на. А я кажу їм — це ж це! А вони: блін-на, це! Щастить-на. А я говорю: а вони ж. А ви ж! Це ж треба таке-на, Жорж, іди сюди-на, сивий баран-на». І вони почали обійматися.

Анатоль привіз нас у якесь поселення з непоганими на перший погляд будиночками, палациками, на другий погляд, усе це справді виявилося непоганим. Нас везли двома машинами, «а третя-на, буде нас розважати, щоб не позасинали». І вона нас розважала — то мчала вперед, а ми її наздоганяли, то робила різні «змійки», вихляла «стегнами», несподівано гальмувала та сигналила. Було не до сну. Мене вхитало. Жорж схилився до пакунка. «З віскі, як мені, ги-гик, здається, не все гаразд», — нарешті сказав він. «Віскі розлилося», — сказав я, спочатку запхнув туди руку, а потім устромив її собі до рота. Жорж узяв пакунок. «О, та тут рушник. Обачливий ти, пацан, я ж кажу. Золото. Рушник — це добре, на нього віскі вилилося, ми його, ги-гик, потім викрутимо, і все — прорвемося!» «Гей, блін-на. Я це почув-на? Кореш, ти що, гадаєш, у нас, блін-на, немає віскі?» — обурився Анатоль.

Віскі в них було. Та й не тільки віскі. В котеджі, до якого ми під’їхали, на нас чекали. «Володимир», — назвався чоловік похилого віку з сивими скронями й поправив окуляри тонкими нервовими пальцями. Він дуже нагадував мені когось із чеховських персонажів. Лагідна, приємна людина. «Чи не бажаєте присісти?» — запитав він. Виправка в нього була біло-офіцерська. «Вітьок», — сказав білявець із обличчям обдовбаного наркомана. «Теж із козаків», — чомусь додав він. Виявилося, що всі вони, разом із Жоржем, належали до якоїсь козацької спілки, що не заважало їм займатися бізнесом і крутити державними коштами. Усміхнений Вітьок давно ходив у мільйонерах, та й нагадував мені того грошовитого знайомого, на яхті якого я отримав другу підставу для гордощів. «А чого це ви не пригощаєтеся, гості мої любі, дуже прошу, скуштуйте це», — лагідно промовив Володимир. Давно я не чув, щоб хтось висловлювався настільки пишномовно. Так говорили тільки в кінострічках, які змальовували життя російської аристократії минулих сторіч.

Я почав наминати салатик з індички, козаки пили. «Я бачу, що ви людина, яка не цурається культури. Чи не зволите поцікавитися», — він простягував мені книжку. Товстезний том. Поцікавитися мені було не в западло. Книжка називалася: «Пошто болит душа во ржи».

На палітурці кольору революційних стягів була зображена пухка білявка, що несла відра на коромислі. Далі йшла біографія автора, з фотокартки на мене дивився Володимир, і щоб він здогадався, що я його впізнав, я почав активно мукати, говорити мені заважав салат з індичкою, який виявився надзвичайно смачним. «Так-так. Ви абсолютно праві. Це — я», — всміхнувся до мене Володимир. «Доводиться визнати, що вийшов я не досить вдало. Я — пишу. Втікаю від одноманітності життя. Для душі пишу, не для визнання, букерівшмукерів цих. Тільки для себе. Та от для вас, моїх любих друзів».