Лариса Денисенко - Корпорація ідіотів

Я лупцював по стінках ліфту. Собаки крутили від здивування мордами, маленький двічі гавкнув від захоплення. «Чи не могли б ви поводитися хоча б як собаки?» — спитала в мене Наталка. «Тобто всістися на брудну підлогу, виставити на показ член, висолопити язика й пустити слину? Можу, але тут бракує місця». «Я мала на увазі, щоб ви поводилися спокійніше, від того, що ви лупцюєте по стінах, нічого не зміниться, а собачки нервують, вони хочуть пісюняти, мої солоденькі». Слова «пісюняти, мої солоденькі», — явно промовлялися не до мене, тому що були сповнені солодких інтонацій, так зазвичай говорять до дітей, собачок, котиків чи квіточок.

З цього моменту почалася наступна стадія. Люди зайнялися тим, що вони дуже люблять: незалежно від статі, вони почали мірятися членами. Тобто ділитися подробицями, кому з них більше не пощастило через це застрягання. Жінки почали нудити, що запізнюються на роботу. Наталка цілувала песиків, заспокоювала їх і все бідкалася, як вони хочуть посцяти. А я мовчав, не розкривав своїх карт. Бо в мене на руках були козирі, а коли в тебе козирі, навіщо поспішати їх демонструвати, хай пониють іще більше, щоб потім їхні нийки порівняно з моїм горем здалися їм такими нікчемними, що аж сором.

Аварійки не було, я витяг мобільний телефон, зітхнув, аж потім подумав: а кого мені набирати? Хто може мені зарадити в такій ситуації? Телефонувати з єдиною метою — тільки попередити, що я швидше за все до Москви не потраплю, бо застряг у ліфті? На місці Валерія Леонідовича я б ніколи собі не повірив. Менш вірогідним могло бути тільки повідомлення, що я не встигаю на рейс, бо рятував дівчинку під час пожежі. «Я запізнююся на літак», — виклав я свій козир. Усі принишкли. Ось воно, усвідомлення дріб’язковості власних інтересів та проблем. Я так і знав.

Наші люди, втім, мають одну цікаву рису: на чужий біль відгукуються швидше, ніж на чужу радість. Тому після хвилинного мовчання вони почали висловлювати співчуття. «Ай-ай-ай». «А у вас є хоча б який запас часу?» «Боже, що ж робити? Може, треба диспетчеру сказати, що сидить людина, якій на літак?» «Давай телефон, будемо дзвонити Сашкові», — впевнено промовила Наталка й узяла мою трубу. «Сашко? Так, це я. Телефоную з чужої мобілки, часу в мене обмаль. Слухай сюди. Ми застрягли в ліфті, я — нічого. Але тут є хлопець, який запізнюється на літак. Що-що? Мусиш, ти мусиш щось зробити. Як це ти не знаєш що? Спробуй зателефонувати до аеропорту своєму Павлу чи авіалініям, нас от-от мають визволити, тому якщо він і запізнюватиметься, то не більше, ніж на півгодини. Ага, вони ще й не стільки чекають, коли говорити з ними переконливо. Все, па-па». З такою коханкою — секретарка, помічники, радники — на фіг не потрібні. «Все, він задзвонить, куди треба. Не хвилюйтеся». І мені трохи попустило.

Всі двадцять хвилин, які ми провели в ліфті після цього дзвоника (до речі, Сашко віддзвонився і сказав мені, щоб я переказав «Натусику», що він усе зробив, як слід, а ще поцікавився, чи не привезти нам чогось?), ми крили матюками аварійників і робили припущення, чим вони там займаються. «Це ж набрехали, що вже виїхали, а самі сидять, грають в очко та пиячать». «От самі заправилися портвешком, а тепер поїхали ще й заправляти машину, бо пального в них немає. Пропили пальне». «Вже напилися так, що дороги не бачать». «Зараз так спекотно, вони з пивом та воблою на Дніпро пішли». «А куди їм поспішати? Робочий день іде, все нормально, люди нікуди не подінуться. Куди їм подітися? Вони ж у ліфті сидять». А потім пішли суцільні мати, я б із задоволенням тут їх навів, але не почув нічого оригінального, стандартні матюки, ви їх точно знаєте. Нарешті вони прийшли, ахалай-махалай, нас визволено за допомогою тонкої дротинки. Три величезних парубійка. З однією тоненькою дротинкою. Коли ми опинилися на волі, ми розбіглися кожен у своїх справах, навіть не полаявшися з аварійниками з приводу їхньої повільної праці, тому що як не крути, а сварити власних визволителів було таки незручно.

Дзвоник. Валерій. «Ти де?» Кажу, що заповнюю митну декларацію. «Поквапся. Чого ти зволікаєш, я не розумію? Де ти був? Чого? Хутчіш давай. Бо Жорж хвилюється». До літака я потрапив останнім, навіть відчув себе членом уряду: останній, один, той самий, на якого нарешті сидять і слухняно чекають семеро! Літак, який не злітає, схожий на ліфт, що застряг. Ти сидиш і нічого не можеш із цим вдіяти. А я — сам, кум королю, у супроводі дівчинки та хлопчика з раціями, в які вони постійно щось шепотіли, сам у маленькій біленькій машині, на задньому сидінні, розкинувши монтанівським орлом руки.