Лариса Денисенко - Корпорація ідіотів

На роботі панує тиша. До обідньої перерви ще, як рачки до неба. Але щось я нікого не бачу. І серед тих, кого я не бачу, стовідсотковим лідером є моя секретарка (Секретарки Немає — тринадцять). На її столі однак я бачу теку гидотного зеленого кольору. В ній мої документи. Так, подивимося, чого це я маю пертися до Москви на переговори. Угу. Тема: власність. Добре, хоч тема — пристойна, а не церемонія відкриття якогось човника, що має пливти Яузою-річкою з жовто-блакитним стягом і тризубом на боці, символізуючи вікову дружбу наших держав. Цікаво, а що в цьому разі купувати для подарунків? Я знаю що: «Ізбушкі? Щоб відповідати: це не „ізбушкі“, це — хатки! Палатєнца? Щоб відповідати: це не „палатєнца“, це — рушнички. І порцелянових кошечєк. Щоб відповідати: а це не „кошечка“, це — Тарас Григорович Шевченко».

О, Віка. Засмагла, худа. Пройшла повз, наче не побачила мою натхненну пику у приймальні. Не буду кидати привітальний клич, ще злякається, може, вона мене вже поховала? Шкода тільки, що не бачив її обличчя, суцільні засмаглі ноги. Так, тепер на порядку денному — Ігорко, бо після того випадку з кицюнею-Танюнею, в якої я майже з рук вирвав мною ж подарований кальян, мабуть, не варто знову звертатися до неї з проханням подивитися за Мартіні. «Привіт», — кажу я. «Агов. Це ти? Непогано виглядаєш. Очі принаймні здорові. Блиск! Чого тобі?» «Мені потрібно, щоб ти забрав мого кота до себе чи приїздив його годувати, тому що мене випхали у відрядження».

«Клас! Ти мусиш мені подякувати. Привезеш мені московської горілки та листівки з Путіним, знаєш, які є? „Путін-гончар“, „Путін-слюсар“, „Путін-маляр“. Я збираю. Це я сказав Валерію, що тобі конче необхідно рухатися та діяти. Це ж треба, чувак, він мене, виявляється, слухає!» Я одного не розумію: як Ігорко дожив до своїх років і уникнув більш-менш серйозних травм. «Привезу, блін, привезу я тобі коралове намисто, наволочуга ти така». Я навчився буркотіти подумки. «До кота я заїду. Тільки ти поклади в холодильник консерви для нього, і для мене щось пожерти, а то в тебе завжди — рідкісний голяк. Може, тобі вже воно непотрібно, харчуватися, але до тебе ходять люди, треба хоча б іноді про це пам’ятати». Скажіть мені, за що я маю любити людство?

У ліфт ми всілися разом, я з великою спортивною сумкою на плечі та Наталка зі своїми двома собаками. Так, Наталка — коханка чудового Олександра Олександровича, чуйної людини, що поздоровила мене з восьмим березня. На восьмому поверсі ліфт зупинився і прийняв у своє черево двох товстих тіточок. «Так. Є вірогідність, що ми застрягнемо», — подумалося мені. «Еге. Ти не помилився, козел. Я — є», — злостиво відповіла Вірогідність. І ми застрягли.

Жіночий голос, що мешкає в кнопці виклику допомоги, спочатку став на нас верещати, якого хріна ми вперлися в ліфт, наче ліфти в будинках існують просто для краси. Вона волала, що будинку вже понад двадцять років, а ви напхалися туди зі своїми сумками, тілами та собаками. Потім вона впізнала Наталку — коханку самі пам’ятаєте кого (добре мати блат навіть на рівні ліфта, що застряг) і сказала, що все розуміє, що це просто важкий ранок і для неї, і що аварійку вона вже викликала. Все це, втім, було сказано таким тоном, що не залишало ілюзій щодо змісту: «Наволочі ви всі». От що вона хотіла до нас донести. Не знаю, як хто, а я її зрозумів.

Я застрягав у ліфті кілька разів за своє життя. В різних будинках, приміщеннях, установах, а на кнопки виклику диспетчерів я тиснув іще частіше, бо помічав, як хтось застряг, а людиною я був колись чуйною (чи просто хотів бути хоча б поганеньким героєм-визволителем, хай хоч ліфтовим!), і що я помітив? Хоч би де ти застряг, у кнопці виклику живе один і той самий незадоволений життям жіночий голос, голос, наділений цікавою здатністю: ненавидіти тебе, людину, що застрягла в ліфті, усіма фібрами душі.

Ви нікуди не поспішаєте? Бо я — поспішаю, але це ж дурниця — кудись поспішати, коли ти все одно сидиш у зіпсованому ліфті. Тому я маю трохи часу, поки їде аварійка, яка вже точно ніколи й нікуди не поспішає, щоб поділитися з вами своїми думками щодо пригод у ліфті. Так от. Коли люди застрягають (я можу дозволити собі узагальнення, бо маю певний досвід), вони спочатку пригадують, як хтось уже потрапляв у таку халепу, бо з кимось із них обов’язково це було. Розповіді спочатку ведуться невимушено, вільно, навіть весело, тому що людям притаманно вірити в чудо, тобто вони щиро сподіваються, що аварійка справді приїде рівно за десять хвилин. З іншого боку, люди, якщо вони не діти, вже знають, що такого не буває, аварійка ніколи не приїздить за десять хвилин, і тоді вони починають нервуватися.