Лариса Денисенко - Корпорація ідіотів

Тоді він згадав про циганку. Коли Ігорко познайомився з Оксанкою, він почував себе щасливим чоловіком, у неї були такі цицьки, що постійно хотілося їх мацати, бо повірити в те, що така краса існує не тільки у Памели Андерсон, а й у деяких українських дівчат, без мацання було важкувато. Інеси він не знайшов. Але, користуючись порадою своєї однокурсниці, знайшов Марію-ворожку, в якої мати була Марією-ворожкою, а до того баба була Марією-ворожкою і, ви не повірите, ще й прабаба була Марією, відповідно, так само — ворожкою.

Вона розклала карти, висмикнула волосину з Ігоркової шевелюри, почаклувала на попелі й сказала, що щасливим із Оксанкою його не бачить. «Чому?» — поцікавився Ігорко. «Не твоє це щастя. Не господарочка вона, буде днями лежати в ліжку, ковдрою вкриватися, тебе змушуватиме водити її по рестораціях, купувати їй одяг та возити на дорогі курорти. Не твоє це щастя, хлопче. Висмокче з тебе все». Ігорко ж був не проти смоктання в усіх значеннях цього процесу.

Незабаром він зрозумів, що Марія-ворожка його не обманула. Оксанка, з якою він почав жити у цивільному шлюбі, була рідкісна нечупара. І справді постійно тягла з нього гроші, скільки б не давав — усе їй мало. Але Ігорко в той світлий час не був жадібним чоловіком, у плані бізнесу в нього все складалося, і грошей вистачало на всі її забаганки, й навіть більше того, бавити її він дуже любив. І тут Ігорко збагнув, що його так непокоїло у прогнозах ворожок. Що ж було не так? Чому вони так чудово розбиралися в його дівках, але помилялися в головному? Тому, що в них і в нього поняття про щастя були зовсім різними.

Після цього Ігорко став постійним клієнтом усіх більш-менш знаних провидців, ясновидців, ворожок, бабок, гіпнотизерів та астрологів. Шахраїв він нищив усіма придатними засобами, а от із тими, хто непогано орієнтувався в людських долях, він працював. І не було для нього цікавішого захоплення. Це стало його хобі, він не уявляв свого життя без влаштувань астрологічних перевірок. «Тест на щастя». Всі шаманські газетки, всі телефони, що називалися по телебаченню та радіо, оголошення будь-яких наближених до астрології чи ворожіння координат він занотовував у спеціальний щоденник, зберігав у спеціальних папках. А ще в нього була картотека, де всі вони, провісники майбутнього та знавці минулого, були зібрані й розставлені в абетковому порядку.

Він питався, яке воно для них є, це особисте щастя? Яким вони його бачать? Дехто не хотів признаватися: «А навіщо це вам?

Ми з вами працюємо, а не ви з нами. То яка у вас проблема?» Але він змушував, улещував, платив, благав. До кожного в нього було напрацьовано свій підхід. І виявилося, що більшість їхніх понять про щастя та його, Ігоркове, уявлення про щастячко не є тотожними.

«І розумієш, що виходить? Виходить щось страшне. Ніколи ніхто тобі нічого слушного не порадить. Тому що так, вони здатні бачити більше за тебе, вони, можливо, будуть розповідати тобі, яка в неї була мати хвойда, що її батько — пиячить, що вона ніколи не користується туалетним папером, їсть днями сирі томати і бздить, тому засмердить тобі всю хату, і все це буде правдою. Але їм ніколи не спаде на думку, що саме така поведінка коханої може складати твоє щастя. Ну, з туалетним папером та бздінням це я перестарався, так собі бовкнув, для краси, адже ти мене зрозумів? У кожного з нас — своє щастя, і часто воно зовсім не збігається із загальновизнаним, із книжним, міщанським, із тим, яке називають жіночим, із тим, на яке молиться твій сусіда, з тим, про яке мріє твоя власна мати, з тим, за яке вмирали герої, з тим, що затьмарить очі твоїм дітям… Бо в кожного з нас воно — своє. І хоч би що вони бачили, відчували, хоч би що тобі радили, вони ніколи не зможуть побачити людину твоїми очима, відчути її твоїм серцем, пізнати її твоїм мозком, зрозуміти, в чому полягає твоє власне щастя. Ніколи цього не станеться».

Поки Ігорко розповідав мені цю історію, він випив першу пляшку горілки і з’їв майже увесь сир. Ще й дорікнув мені: «Навіщо ти нарізав стільки хліба? Ти що, так його любиш? Бо я, відверто кажучи, не дуже, я надаю перевагу чомусь легкому, до того ж наближається ніч, ось, наприклад, огірка зжую чи сирку. І тобі не раджу налягати на хліб».

Я кажу, що це не дуже порядно, змушувати мене, хвору людину, працювати, а потім за це ще й гнобити. «Та хто тебе гнобить? Ти не позитивно дивишся на Всесвіт, мушу тобі сказати. От чого ти скавулиш? Перепрацювався?

Та я роблю тобі послугу, слухай, тобі ж недовго залишилося, тобто ще трохи, а час плине швидко, особливо влітку, і все. То коли ти ще попрацюєш, га? Коли тобі випаде така щаслива нагода зробити щось корисне? Навантажити ці руки здоровою фізичною працею? І потім, я ж не змушую тебе мити, наприклад, підлогу, чи вичищати вбиральню?