Лариса Денисенко - Корпорація ідіотів

З цим акордом, який він забиває в моє вухо, я чимчикую до ліжка. Все. Спати. Лікарняний.

Чудовий видався день. Перший день мого перебування на лікарняному. Прокинувся я рано, відразу пішов до ванної кімнати, і там за всі роки свого вимушеного мовчання наспівався так голосно, так відчайдушно, що голос мій сів буквально через півгодини. Тобто коли я телефонував у реєстратуру, не повірити в те, що в мене болить горло, могла тільки параноїдальна людина, котра, як відомо, нікому й ніколи не вірить. А параноїків, на моє щастя, до реєстратури не садять. Там в основному працюють бездушні хробаки.

Очікуючи дільничного лікаря, якого я теж мав вразити своїм голосом, вірніше, його раптовою відсутністю, я ввімкнув телевізор, і що я там почув? Марина Кухарчук, здоров’я їй на довгі роки, говорила про те, що на Кубі здійнявся офігенний смерч, здатний скинути в океан усі тамтешні готелі. «Смерч такої сили налетів на Кубу вперше за три десятиріччя». Я потирав рученята. В моїй уяві Васятко тонув, йому не було від кого чекати порятунку. «Це саме… — тону!» — кричав Васятко. «Сос!» — волав він. «А сам себе тепер сос, панська твоя пика», — промовляє до нього кубинський мачо (до дружини якого Васятко вчора підкочувався та ще й нажухав на один долар), із пихою, притаманною вродливим смаглявцям, і пропливає повз нього на човні. «Бульк», — каже Васятчин рот перед тим, як перетворитися на вирву. The End.

Дзвінок. Це — сучидло Варвара, питається, як я. «Більш-менш, — брешу я, всім своїм хрипом натякаючи їй, як мені зле. — Але, мабуть, почуваюся краще за Василя Васильовича». «Чого б це?» — перепитує ця нишпорка, бо телефонує вона дізнатися, чого це я залишився вдома, чого це мене немає на нараді, а не тому, що хвилюється — може, мене вбило цеглиною чи я зламав ногу, поспішаючи на роботу? «Злива й смерч в Кубі.

Такі страшні, такі небезпечні. Не чули? — співчутливо кажу я. — Є навіть жертви». «А, — каже Варвара, — Стасику, не хвилюйтесь і спокійно лікуйтеся. Все вже минулося. Правда, вода була навіть у вітальні, сягала Василеві до щиколотки». Обізнана наволоч із поганою новиною. Але — нічого, нічого. Ще є фактор — СНІД, та в терористів щось обов’язково має спрацювати.

О! Вчора Васятко підійшов до однієї красуні з метою попіпчитися під пальмами. А в неї СНІД. І завтра він умре-е-е-е-е. Ні!

Не так. Він підійшов до одного здорованя з моїм іспанським словником, і попросив, щоб той його добряче відтрахкав. А той і радий старатися. А ще до купи взяли Вікусю, ага, дорогенька, тому що Вася любить груповуху. Піпчилися ви всю ніч, як ти верещала, люба, бо цей мулат знав свою справу. От лише в нього виявися СНІД. Ага. І завтра всі ви помрете-е-е-е-е. Чи ні. Вирішив Васятко трахнути Віку, чого б то задарма по Кубах її тягати? Прийшов до неї, а в неї вже був кавалер. Чорний м’язистий коханець. Жозе. А в нього, як уже неважко здогадатися, СНІД, і завтра всі вони помру-у-у-у-уть.

Дзвінок. Це — Віка. «Ой, — зойкнула. — Варвара телефонувала, сказала, що ти захворів, а нам терміново треба, щоб ти дещо переклав, то зараз до тебе прямує водій». «Слухай, тут так фірмово-о-о-о-о, така чиста блакитна водичка, такий дешевий тютюн, погода — просто казка. Ми зараз беремо гелікоптер і вирушаємо на переговори. Ой, усе, па-па, то ми чекаємо на твій переклад. Цьомики!» А геморой тобі в дупу, сверблячка на піхву.

Так. О’кей. А де ж терористи? Терористи ненавидять американців, і хтось їм каже, що в такому-то готелі оселилися українці, котрі цілком підтримують політику Буша-молодшого, більше того, завчасно відрядили до США колишнього прем’єр-міністра П. Л. з грошвою понад двісті мільйонів для виборчого фонду… Ось вони входять у лобі. Суворі, з автоматами Калашникова. Частина сідає у швидкісний ліфт, частина йде сходами. Вони входять до кімнати, і що таке — цих зрадників уже немає? То де вони? А, полетіли в гелікоптері на підступні переговори? Це навіть простіше. Всі терористи криво посміхаються і прилизують вуса. І от уже палає гелікоптер, зривається частинами в океан, який усе ненажерливо поглинає. Останніми падають дупа Васятка й піхва Вікторії, «бульк», це останнє, що можна від них почути перед тим, як ці дірки перетворяться на суцільну величезну вирву.

Дзвінок. Це — водій. Приніс купу паперів. Сідає у крісло, просить води. «Як це ти спромігся занедужати в таку спеку?» Я бухикаю, треба, щоб він нічого не запідозрив. Тримаюся за голову, наче вона в мене так болить, що от-от лусне. «Слухай, може накамстролиш мені канапку? Хочу жерти, весь день від самого рання наче скажений. Туди, сюди, знову туди, я що їм, карусель?» Дохворілися, я на побігеньках у водія. Відчуваю, що мій терпець от-от урветься, але агресія повісельником гепається на вкриту килимом підлогу. Бемц. «Іди на хер, мені зле», — пошепки кажу я. «Холодильник у тебе там? Я сам собі зроблю. А ти перекладай, перекладай, бо зараз уже будуть телефонувати». Болт хто буде телефонувати. Немає їх уже. І тебе звільнено. Я байдикую. Дзвінок. Немає щастя без кулемета. Вони живі. Вікторія наче захекана, з ким це вона піпчилася, може, все-таки пройде сценарій номер два із хворим на СНІД негром? «Ні, я ще не переклав, бо в мене підвищилася температу… Розумію, справа — державної ваги. Ага-ага. Зроблю». Водій повертається з кухні. «Якось ти голодно живеш, ні картопельки в тебе, ні котлетки, ні бананчика, ти що, проти нормальної їжі?» У його руках канапка з чорною ікрою та бляшанка з рибками зеленого кольору. «Слухай, це печиво взагалі хто готував?» — питає водій. «Мамця», — щасливо кажу я. Бо я є свідком єдиної приємної події: ця нахабна наволоч їсть вітамінне печиво Мартіні, з висівками та риб’ячим жиром. «Молодець твоя мамця. Оригінально, солоне печиво, чудово піде з пивом». І тут на мене чекає облом. Та що ж це таке?