Лариса Денисенко - Корпорація ідіотів

Він кидає гроші на стіл, повільно підводиться. «Сука. За кого вона себе має? За графиню Лопухіну? Незайманка до-сраки-річна. Шльондра, бл…»

Їхнє вільне місце швидко займає розгульна компанія, золото, мобільні телефони останніх моделей, стильні біляві зачіски та голені черепи, галас, вереск, сміх. Офіціант посміхається. «То вам нічого не потрібно?» — знову запитує він у літнього чоловіка, який посмоктує краєчок кавової філіжанки і сміється над анекдотами на останній сторінці газети. «Та ні. Ґречно дякую. Мені здається, що все це в мене є. Чи, певною мірою, вже колись було»…

Я завершую свою філігранну доповідь. Мої слухачі незадоволені, але надію не втрачають. Я можу на щось знадобитися. Вони приглядаються до мене, як зубожілі дивляться на свічку. «Якщо її ніяк не вдається запалити на торті, то, може, нею можна вилікувати дупу?»

«Слухай, а ти не стикався з проблемою, як можна витягти німецький танк зі скелетами танкістів з болота в Чернігівській області?»

Добре, що вони не поцікавилися тим, чи ніколи я не намагався лікувати трипер у спосіб полоскання члена в міцному розчині марганцівки. Втім, з іншого боку, якраз на це я мав чітку відповідь: так. «Вас цікавить технологічний бік питання чи економічно-правовий?» — питаю я замість відповіді. «А ти давай, спробуй, так і так нам скажи».

Я повернувся на роботу. Я розумію, що з цими людьми співпраці в мене не вийшло. Щось я не те роблю, не вмію, не навчився, але що? В голові хтось грає на роялі п’єсу «Ненависть». Я ненавиджу людство. І кожного, без винятків, його представника. Чиста, нічим не заплямована ненависть. Ось вони, представники людства, намагаються випередити одне одного біля ліфта. «Ні хріна». Я штовхаю плечем одну дуже гонорову дамочку. Куди лізеш? Треба вже про вічне думати, а не про те, щоб першою вдертися до ліфта. Дев’ять осіб, котрі абсолютно нічого не роблять, але дуже зайняті. Тому що чекають ліфта.

Він стоїть поруч зі мною, високий стрункий шатен у дорогому костюмі в тонку сіру смужку. Тут багато таких, хто ж їм доплачує, щоб так виглядали? Красень. Вишукане вбрання, нові мешти, нові парфумерні пахощі. Про таких моя теща завжди казала: «Побачити та й лягти», а Леся, яку ви також, мабуть, пам’ятаєте, сказала б: «Козел». Поруч із ним стоїть дівчина в замшевому дранті. Навіть її волосся схоже на сплетені косиці з замші.

Шатен починає надривно верещати пошепки (такі як він опановують мистецтво верещати пошепки з класу дев’ятого, як тільки їхні муда й член випирають інтенсивніше, ніж у інших хлопців): «Сука ти, наволоч, ти що, коли-небудь бачила на мені кольорові труси? А ну, відповідай, швидко! Ти що, коли-небудь на цих сідницях (плескає собі по дупі) бачила кольорові труси? Червоні, зелені, в квіточку? Бачила? Мовчиш? Бо не бачила, сука ти брехлива».

Дівчина стоїть мовчки, наче це її не стосується. Вона втратила обличчя — своє, яскраво нафарбоване — втратила миттєво. Він не мовчить, його лють красномовна, наші погляди — ніщо для нього. Жінки озираються на його зад. Чоловіки розглядають дівчину. Бо як же — цирк приїхав у наші знедолені краї. Нарешті розходяться дверцята ліфта, він влітає туди першим, вона ж пропускає всю іншу публіку, рахуючи й мене, хоч я старанно намагаюся поступитися їй місцем, аж потім млосним голосом — сексапільним, гарним — промовляє в двері, що от-от зачиняться: «Як ти задовбав, Тарасе, своїм дальтонізмом та своєю дупою».

В приймальні сидить (невже хтось із вас, як і я плекав надію, га?) криворотий Теслик. Помічник Васятка (Секретарки немає — тринадцять). «Щось довгенька нарада», — каже він. «Знаєш Тараса?» — питаю я. «Це якого? З аналітичного?» «Він носить червоні труси в зелених плямах». Треба втішити людину, хай йому буде про що розповісти тутешнім дівкам. Може, якась із них і дасть. «Під білі штани, уявляєш собі таке?» — додаю я від щедрот своїх. Теслик мовчки вирячився на мене. В руках його клаптик жовтого паперу. Я пізнаю свої нотатки. «Терміново викликали на нараду. Станіслав Владиславович Коваленко». Нижче незрозумілим почерком приписано: «Ха!»

«То чого тобі?» — питаю, бо Теслик у ступорі. «А, ось, треба перекласти», — він протягує мені папери. «Нічого собі», — зауважую я. «Він що, летить як секс-турист?» Теслик мовчить, кусає собі вуса. «Не стовбич, іди собі, працюй. Прийшов на роботу, сиди й працюй. А коли я це перекладу, тобі задзвонить моя секретарка», — зловтішно кажу я. «Ніколи вона тобі не задзвонить, ги-ги». Судячи зі зворотів, перекладу яких потребує Васятко, він хоче тісно спілкуватися з місцевим кубинським жіночим населенням. Буде агітувати за капіталізм із його, Васятковим, обличчям-членом.