Лариса Денисенко - Корпорація ідіотів

Дзвінок. Це — Ігорко. «Слухай, між нами багато чого було (це ж треба, схаменулося воно), але ж ми не вороги, правда? Ти мені пробачив цю підставу з заступником міністра? То пробач, якщо ще ні. У твоєму стані, як мені сказали, корисніше пробачати. Ти нічого такого не відчуваєш, га? Ніякої потреби у всепрощенні? Шкода. Ти подумай, час у принципі в тебе ж є? Бо я так не можу. Вчора, як Вітьок мені сказав, я спати не міг, крає щось мені серце, не повіриш, усе думаю, що ти відійдеш у ті світи з жабою на серці, а я з цим тягарем залишуся тут, на землі. Що я можу зробити, щоб виправити свої помилки?» Поховав уже мене, скотиняка.

Я кажу, що мій організм хоче якісної горілки, червоної риби та смаженої курки, а ще грузинського салату — з томатів, курки, грецьких горіхів, кримської цибульки, заправленого запашною олією, в яку треба додати трохи червоного меленого перцю. Ігорко мовчить, мабуть, думає, що мій організм хоче невиправдано багато. Хіба я багато прошу за всепрощення? Він каже, що зараз усе привезе, але спочатку він мусить навідати одного астролога. «Кого-кого? Астролога? А це ще на який хрін?» — питаю я. Ігорко каже, що якщо мій мозок іще цікавиться земними справами, час у мене є. Заспокоїв, блін.

Він з’являється надвечір. З усього переліку замовлень він задовольнив лише одне. Приніс три пляшки горілки. А ще пакунок варених раків. «Тільки не кажи, що це зовсім не дотепно», — каже він. Невже я міг повірити в те, що він щиро вболіває за мене? «А на що ти ще сподівався, знаючи мою заробітну платню?» Він правий, друзяка Ігорко. Але можна ж було позичити грошенят, не щодня твій близький колега вмирає від раку і просить про невеличкі харчові послуги. Ігорко каже, що він не може залишатися в цій сповненій скорботи атмосфері. «Слухай, а давай підемо до мене? Щось мені тут не подобається, некомфортно мені, всюди тисне. Тобі ж треба вести нормальний спосіб життя, навідуватися до друзів, дивитися кіно, робити близьким послуги?» От уже крутій. Я хочу, щоб він упав іще нижче. «Ти збираєшся платити за таксі?» Ігорко вкрай здивований. «Це ще навіщо, в тебе ж є машина!» Скажіть мені, так, так, ви! Скажіть. Чи є у вас такі друзі, котрі, знаючи, що ви (не дай Бог) хворі на рак, хочуть, щоб ви попрацювали на них водієм, га?

В Ігорка досить затишно. І стильно. Але я мовчу. «Ну, тобі що, не подобається? Знаєш, дивно, а я вважав, що хай там що, але смак у тебе є». Приємна розмова, чи не так? Я кажу, що мені все подобається, лише є одна маленька дрібничка (Ігорко просить уточнити, яка саме), я — хвора й утомлена людина. «Зараз допоможеш мені відкрити пляшки, знайти чарки, нарізати ковбасу, мені здається, що я її ще не з’їв, а ще — хліб, у мене не виходить його різати, ніколи, уявляєш собі? Така дурниця, а ніяк не виходить. То ти це зробиш, я в тебе вірю, а от потім — сідай, насолоджуйся відпочинком». Ви таке чули?

Я про таке читав. У дитинстві. У казці про Попелюшку.

Я плентаюся до кухні. Ковбаси немає. Натомість є твердий сир, хліб, батон та огірки. Ігорко вносить свою частку до домашнього порання. Він натискає кнопку електрочайника. І сідає на зручну лавку. «Я люблю дивитися, коли люди впевнено почувають себе на кухні», — каже він захоплено. Він плеще в долоні. «Не ляскай, у мене болять вуха», — суворо реагую я. Він мене злить. «Дивно. Чого б це? У тебе ж рак горлянки, а не вух?» Мені здається, що такі слова потерпілого — трупа — можна вважати пом’якшувальною обставиною для злочинця у випадку умисного вбивства. Я відчуваю, що мені треба чимось зацікавитися, щоб відволіктися. «А чи не розповіси ти мені», — звертаюсь я до нього…

Перед своїм першим шлюбом Ігорко побував у ворожки, яка сказала, що цей шлюб щастя йому не принесе. «Але чому?» — спитав у циганки з розкішним ім’ям Інеса Діамантова. Він завжди був дуже допитливий. «Тому що вона, дівка твоя, бідна, наче церковна миша. То яке ж тут щастя, хлопче? Йди, поки не завагітніла, бо пропадеш». І тут Ігорко ніби прозрів. Його дружина справді не була багатійкою, але шлюбне щастя в Ігорковому розумінні не було пов’язане з тим, скільки грошиків дзеленчить у кишенях коханої. Тобто стосовно особи нареченої циганка не помилилася, але щось тут було не те.

Шлюб Ігорка був досить щасливим у його розумінні, бо наречена, дружина, зналася на сексі трохи більше за нього, завжди йому давала, як тільки в ньому прокидалося бажання, відповідала його смакам — була тендітною білявкою, не тягла з нього грошву, а гроші в нього водилися, і зовсім не хотіла розлучатися, бо була, схоже, всім задоволена. Але Ігорко через рік сам почав наполягати на розірванні шлюбу, бо відчув себе впевненіше і став набагато досвідченішим за неї у плані сексу, крім того, в нього черговий раз змінилися пріоритети. Він неодмінно хотів, щоб його дружина мала бюст третього розміру. І без силікону, тільки завдяки матінці-природі.