Павло Шевченко - Волоцюги

- Дідусю, - тихенько смикнула за рукав принишкла онучка. - А чому це доброго Ісусика обізвали панто… ну, як там? Він що - ведмедик?

- Це так по-грецьки, Настя, - хотів було швиденько відбитися Веремій.

- А чому я такого ніколи не чула? - вчепилася семилітня онучка.

- Підростеш - ще почуєш.

- А “панто…” - це від слів “пантофля” чи “пантоміма”?

Відступати було нікуди.

- Насте, скоріш від інших двох слів: “Пантеон”, тобто - храм усім богам і “кратос” - влада, - видав розумниця-дід.

Онучка замовкла. Судячи з її впертого сопіння, доросла головоломка ніяк не піддавалася дитячій логіці. Антон Омелянович також спіткнувся - чи не дав бува маху? На співзвуччі випливли з пам’яті “панти”, “понти”, “прокуратор”, “партократор”…

- Ой, Насте, вибач, певно, твоє “панто…” - це від слова “пан”, себто, “най-най” - пан над панами, ну, ти розумієш! До речі, у древніх язичників саме великий бог Пан уособлював екстракорпоральну запліднюючу силу Сонця.

- Яку силу, діду?

- Ну, ту що дає життя усьому живому. От ти ходиш на танці в “Алісу”, а, мабуть, не знаєш, що то й же Пан їх, танці, колись і придумав, - аби передати кругообіг небесних тіл…

- Ось чому Тетяна Анатоліївна називає нас “панночками”. А як великий бог Пан зображався?

- Насте, боюся, що ні тобі, ні “панночкам” не сподобається: верхня частина - так як у Пантократора, тільки з рогами, а нижня - козлина. Але то було давніше…

Здається, виплутався.

- Могучий взлет крыльев, широко расставленные руки, - завчено заливалася далі жіночка, - в которых архангелы держат сферу с голгофским крестом, и знамя - лабарум с греческой надписью “свят, свят, свят”… “Не зовсім” дід скосив очі у бік онучки: ні, на цей раз пронесло…

- Ниже, в простенках, - цяточка снайперської гвинтівки опустилася до верхньої частини мозаїчної фігури апостола Павла, - апостол Павел: огромный лоб, задумчивый взгляд, внутреннее напряжение (професор Мартін би сказав: знає кіт, чиє сало з’їв!) вроде передают созерцание чего-то важного и недоступного физическому миру. Вверху, на четырех подкупольных арках - медальоны с изображением 10 из 40 севастийских мучеников… Мальчики, если вам не интересно - можете выйти! Остальные фрески севастийцев не сохранились. Их рассматривали как опору Церкви, на чьих костях и крови она созидалась…

- Діду, діду, - почулося знизу, - мені страшно…

- Кицю, сприймай то як казку - нічого страшного. Ти ж бачиш, як вони гарно вдягнені?

Ніби відчувши, що пора брати більш оптимістичну ноту, невгамовна провідниця заходилася навколо архангела Гавриїла з його благими вістями, також написаними грецькою. Антон подивувався: на Майдані крилатий грек, кумир Києва - чомусь у короткій спідничці, а тут - довге плаття і взагалі - й обличчям, і фігурою дуже схожий на струнку круглолицю жінку. Ой, здається, переплутав: у соборі іудейсько-грецький архангел Гавриїл, а на Майдані - іудейсько-грецький артистратиг (чи архангел?) Мисаїл. Здається, так…

Черга дійшла до “аристократичної зовнішності” мозаїчної фігури першосвященика Аарона - з киданом, у стихарі й фелоні. А коли “мадам” добралася до оповіді про шестиметрову фігуру довгобразої Софії грецької мудрості - вже потягло до запитань діда. Саме так - із піднятими догори руками зображалася язичницька Жінка-Богиня!

Він на власні очі бачив кам’яні скульптури ще від V тисячоліття до нашої ери в експозиції археологічного музею! То хто ж “мудріший”: “зелена”, чоловікоподібна грецька Оранта чи наша семитисячо літня Мати-Берегиня?

- Приимите, ядите, сие есть Тело Мое, за вас ломивое во оставление грехов, - на прохання одного зі старшокласників перекладала черговий напис грецькою поліглот-екскурсоводша. - Пейте из нее все, сие есть кровь Моя…, за вас и многих изливаемая во оставление греков,… извините, грехов. Вроде так…

- Насте, ти куди, - мале рушило до мармурової гробниці Ярослава, подарованого киянам (за словами того ж таки балакучого екскурсовода в джинсах) з панського плеча візантійських зайд.

Шість тонн - а доперли Домовину! Замість очікуваного киянами дозволу мати “свого” митрополита. Віками - одні намісники-греки. Не доросли!

- Дідусю, я більше не можу, пішли на ковзанку!

Боже, ще справді дитина налякається - вночі кричатиме. Ото отримаю на горіхи від старшої, Оленки!

За турнікетами собору вирувало звичайне людське життя. Біля продавця квітів смачно цілувалися молодята, - значно смачніше, ніж холодна парочка Марії й Єлизавети на бокових фресках сусіднього собору. Хтось сміявся, хтось - верещав, не втримавшись на льоду ковзанки. Настя також добряче гепнулася, та нічого, посміхнулась - і на лід. Щічки - кров з молоком, очі світяться енергією руху, медові уста бантиком… Скоро в школу.