Павло Шевченко - Волоцюги

Нічними небесними павутинками електронної пошти з далекого кінця світу до забутого Богом радгоспу летіла набрана латинкою куца вісточка його молодшої, Катрусі: “Tatku, ja lubliu tebe, ja lubliu uves svit i ludej, - ja umiju lubiti!”.

Нарешті, і вона уміє любити! Відтепер - ще одна волоцюга - любові. Молодець - зафіксувала, а то все лишень співаємо, вічні усні кобзарі. А потім читаємо чужі Біблії!

Десь поряд у степах ніс почорнілі хвилі Дніпро. На березі самотинно стояла Поетеса й читала свою сумну поему-баладу:

Ріка тече. Історія мовчить… І сон - як самогон дзюрчить…

__________________

* Т. Г. Шевченко. “Сон”.

- Дідусю, а чому оці люди так не по-нашому одягнені, і дивись - усі чорні, носаті, з довгими бородами й волоссям? То по-якому над ними написано?

От, внучка-запитучка! Поряд - купа старшокласників, екскурсовод проводить майже урок високого й патріотичного, а воно, мале, наївне, збиває людей з пантелику.

- Давай, моя розумнице, відійдемо трохи убік… Із семирічною онукою Настею ще “не зовсім дід” Антон Омелянович Веремій збирався взагаліто на муніципальну льодову ковзанку. Днями відкрили прямо на Софіївській площі (наближаємося до Європи!), під древнім муром і чотириярусною дзвіницею собору Святої Премудрості БожоїОранти. Замість ковзанки, що гриміла музиками й дитячим вереском, опинилися тут, під понурим мозаїчним склепінням древнього храму - головної національної святині, колиски київського християнства, пам’ятки архітектури Х1 століття. І навернула - хто б міг подумати - непосидюща, жадібна до руху й розваг, але страшенно “відповідальна” онучка. Так і сказала: “Пішли, дідусю, краще до Софії - мені скоро до школи”. А начитана ж - уся в діда! 46-літній Веремій ніколи не був усередині собору. Заходив було на внутрішнє подвір’я, а далі - то ремонт, то реконструкція, то “тільки для іноземців”. Ганьба - роками вчитися, жити, працювати майже поряд, а не долучився…

Направду: велично, красиво, нарешті приведено в порядок (аж занадто) - і всьому цьому, чи хоча б фрагментам усього цього майже десяток століть! Скільки волочився світами - у всіх краях з тих часів щось-таки є, але ж переважно розвалини, мертве каміняччя. Тут - ніби історія відбулася учора. Знай наших!

До речі, про них - наших - красномовно говорила й розкішна мідна (а може й бронзово-золотава) табличка при самому вході до Собору.

Мовляв, такий-то і такий вітчизняний олігарх віддав на реконструкцію стільки-то і стільки. Деякі суми вражали - мільйони гривень. Якщо згадати Христове застереження про скромність і те, що скоріш верблюд пройде через вушко голки, ніж багатий попаде у рай, - на перший погляд, виглядало якось “не зовсім”. Та - молодці, принаймні, спробували, поділилися з ближнім! “Що віддав - те твоє”. А ти чого не віддав, чистоплюю?!

Настя на те не звернула уваги - саме захопилася квитками й турнікетами. А вже в соборі взялася за діда капітально.

- Розумієш, онучко, - почав здалеку “дідусь”, - так сталося, що твоїм пра-пращурам довелося робити колись страшенно нелегкий вибір: зраджувати свою і приймати іншу, чужу віру (що він несе - дитині сім років!). Одягнені вони по-грецьки й по-єврейськи, а виглядають так тому, що… прибули з теплих країв. Пам’ятаєш, минулоріч ми відпочивали з тобою… в Шарм ель-Шейху, у Єгипті, - так там усі отакі, як ти кажеш: темношкірі, носаті, бородаті і з довгим волоссям… Синай, Червоне море, верблюди, бедуїни, сонце, пустеля - пам’ятаєш?

- Діду, в Єгипті ми бачили а-рабів, і вони зовсім не так виглядають!

- Насте, давай спочатку краще оглянемо собор, послухаємо екскурсовода - он, дивись, підійшов…

Екскурсовод, статечна балакуча молодиця, трохи втомлена і знервована розхлябаністю й неувагою юрби старшокласників, швиденько перескакувала від однієї “достопрімєчатєльності” до іншої. Інфрачервона цяточка пульта, як приціл сучасної снайперської гвинтівки, блискавично ковзала оригінальними й відреставрованими стінописами, смальтовими мозаїками, підбаневими сферами, медальйонами, арками, перескакувала із сюжетів на хорах до орнаментів стелі сходів, бігала центральним іконостасом і зупинялась на саркофазі Ярослава Мудрого.

- Едва переступив порог Софии, - пісно, проте добре поставленим голосом говорила вожата, - мы оказываемся в мире гармонии, где совершенство форм и волшебная красота цвета символизируют Рай и Премудрость, пребывающих в храме (о, добра новина меценатам - не помилились!). Обратите внимание - в зените центрального купола, в медальйоне с девятью разноцветными, словно радуга, кругами, - монументальный образ Христа Пантократора…