Павло Шевченко - Волоцюги

Наступного дня Антон зустрічався з “одногодками”: Альошою Козубенком, Петром Дукачем, Толіком Тарапакою, - живі-здорові, курилки, живуть і працюють хто де й ким у райцентрі.

Толік, той взагалі вибився “у народні художники”: скальпелем, на старенькому зубопротезному верстаті, поцупленому з районної поліклініки, вирізає фантастичні фігурки, унікальні прикладні речі з дерева й мамонтової(!) кості, потім продає їх елітним художнім салонам аж у Києві!

- А де ж наш відмінник, батюшка Пашка Голуженко? - запитав Антон компанію однокласників, що засіла за пляшкою самогонки в райцентрівському кафе “Зєльоний попугай”.

- Та Пашка ж перекинувся до язичників, піпрозстрига! Проповідує якогось Дажбога! І навіть ім’я змінив - він тепер у нас Влосил Крижаний!

Говорили всі й відразу, окрім Толіка Тарапаки, вічної “речі в собі”.

- А ти чого мовчиш?

- Турки ми, турки! - спересердя ледве не матюкнувся “народний художник”. - Живемо на цій землі, а так і не знаємо, що то за земля, хто ми і що ми! Пам’ять, у кращому разі, закінчується на урочистій лінійці під пам’ятником Леніну чи поході до церкви у ролі кума. Я був у Пашки, розмовляв із ним - він щось особливе зрозумів!

- І що він зрозумів?

- Давайте замнемо, - Толік учергове розлив по кругу. А коли хряпнули, усе-таки продовжив:

- Я хотів, бусурмани, спитати: чого це вас так тягне до могил матерів, батьків, роду - га? Ідіть до церкви, свого офіційного душпастиря! Ні, кожної весни як оті дикі гуси клином злітаєтеся до Синдикату. Ага, принишкли! А наші дитячі ігри у війну на скитських степових могилах не забули - за третьою посадкою, серед пшениць із маками, волошками й чебрецем?

- Оце хоч наговорюся з вами, козаки, рідною селянською, - підтримав компанію Антон, також розпашілий від самогону. - А то вернусь до Києва - і на кожному кроці доводиться переходити на російську. Бо тільки її й чуєш, - що характерно, у тому числі й від киян, учорашніх селянин і селянок! А на душі при цьому - як у попільничці з учорашніми недопалками! Не маємо того щастя “не переходити”, не задумуватися, не калічитись щоразу… Скоро на могилах батьків казатимемо: “Прівєт, папа, я ваша тьотя!”.

Щось-таки зачепив наш вічно мовчазний “народний художник”! Хоча при чому тут російська - не візантійською ж, тобто, грецькою “гутарити” у столиці… Та й хто тебе неволить - говори собі рідною, “не переходь”! А, бач, страшно залишитися без чужої мови?..

От, клята горілка! Недаремно ж саме через неї, оковиту, Тарасові Шевченку колись впаяли десять років Аралу!

Отак ідучи попідтинню З бенкету п’яний уночі, Я міркував собі йдучи…

Доміркувався: якихось шість сторінок комедії(!) “Сон” - тю-тю десять років життя. До ранку не міг потерпіти?

Поки всі приходили до тями - професор Мартін Лютер (а ти диви - Толік на нього навіть зовні схожий!) розійшовся не на жарт:

- Я так розумію: Пашка - православної віри нашого древнього прабога (дай, боже, пам’яті!)…

Сварога - от, і його сина літнього сонця - Дажбога. Не єврейського, не грецького, не римського (слава їх Богам і хай вірять їм на здоров’я!), - свого! Пашка на прощання так і сказав. “Поважай, - каже, - інші розуміння, але розумій і люби Його по-рідному”. Якщо це “язичництво” - я трамвай! Якого в нашому райцентрі ніколи не було й не буде.

Оце так Толік, якому Антон ще років двадцять тому якось принагідно подарував академічну “Анатомію художника”! Видать, вивчав облаштування не лишень тіла (і не одного - ха-ха!).

Обов’язково заїду до того православного язичника Пашки-Волсила - це ж поряд, у Златополі, ще й по дорозі до Києва. Аби хоча б для себе допетрати, що то за богорозуміння по-українськи. “Катлєта по-кієвскі”, “Газєта по-кієвскі” - це зрозуміло, а от… І ти дивись - як людина, волоцюга, влаштована, як приростає до затишної невільницької метушні: ти її хоч у крижану воду - спартанське “ні”!

Кому ліньки, кому страшно, кому “пофіг”, хто взагалі не може “врубатися”. Кажете, батьки наші мали віру хліборобську, бадьору, радісну? За свої вчинки не відповідали перед пеклом, а перед самим собою? Доброта, Щастя, Воля - основні цінності? Сварог, Дажбог? Навіщо ті “зірвані греками” мости, поганські неБоги, нам і без язичників комфортно. Свого нема, а чужий - далеко, хай собі тихо припадає пилом у кутку, - це ж клас!

- Я тут хотів із вами порадитися, хлопці, - звернувся столичний гість до компанії райцентрівських дядьків, що продовжувала гомоніти про своє. - А що, коли поставити в нашому радгоспі церкву?