Павло Шевченко - Волоцюги

Трійця угомонилася. Ресівський електромонтер Петро Дукач гречно зняв з голови фірмову кепку - і на стіл.

- Ти що, Петре, вже по кругу пускаєш?

- Фінанси беру на себе, - Веремій поспішив зняти явну форс-мажорну обставину безробітного степового краю. - Потрібна чи не потрібна церква - ось у чому питання.

- Хто його знає, - непевно почав Альоша. До сіл не дійшло, а от у деяких райцентрах - почали зводити. Стараються заїжджі депутати, особливо перед виборами. А чия вона буде - московська, київська, автокефальна, греко-католицька чи, може, якогось заморського посольства божого?

- У райцентрі яка, тобто чия?

- Церкви як такої, ну, щоб дзвони, високі хрести, - немає, - зі знанням справи пояснив відомий кум Петро (у нього тут аж вісім хрещеників). - Так, стоїть біля колишньої олійні хатинка, там піп, - отуди й їздимо - коли треба похрестити дитину.

- Ну, а якого патріархату, тобто підпорядкування? - перепитав Антон.

- Видать, поближче до Москви, - почесав потилицю кум. - Бо як тільки-но вибори, батюшка агітує за комуністів…

- Який піп погодиться працювати у богом забутому радгоспі? - цілком доречно поставив риторичне запитання Олексій. - Прихід - із десяток бабусь, та ще й з мінімальним розміром пенсії…

Де і на що він буде жити? Толік, ти чого знову мовчиш - ніби самогонки в рота набрав?

- Капець рідненькій-біленькій, - “народний художник” сумовито потер свою сиву хемінгувеївську щетину, кинувши погляд під стіл. - Я усе розмірковую: чи потрібна церква… без свого Бога?

- Ти ж казав: ніби він є - Пашки Влосила, єдиний, степовий, український!

- А як виглядає, ну, на яку ікону-посередника народу молитися?

- Бусурмани - менше треба пити, - по-дружньому приструнив Толік. - Он, в іудеїв чи мусульман з буддистами узагалі немає ніякого божого лика - і нічого! Навпаки, намальований бог, ікона, як вони вважають, - це ідол, примітивне ідоловірство, позаяк, справді, хто його знає - який Він?

Ну, а щодо символу - ми сліпі і дрімучі споконвіку живемо з ним, тризубом-трисутністю світів - предків, живих і богів…

- Толік, тпр-р, приїхали, - компанія, схоже, геть утомилася від незвичної народно-теософської застільної дискусії. - А то ми, навпаки, ще більше заплутаємося. Бога треба шукати на тверезу голову…

- Чекайте, блін, а церкву будемо будувати чи ні? Це ж солідний проект: замовити документацію, усе погодити, плюс - матеріали, техніка, люди…

- Усе на тверезу голову - крапка!

Вночі налетіла буйна гроза. Бентежна вода, очевидно, навіяла й бентежний, проте дуже “правильний” сон. Ніби він звично блешнює на дніпрових мілководдях навпроти смт Українка. Його раритетний “Стриж-екстрім”, колись боєздатний малий прогулянковий катер військово-морських сил СРСР, на якому адмірали й сьогодні приймають паради, добряче гойдає на хвилях. Розмахнувся - дорогий, гривень за 200 воблер намертво зачепився за якогось почорнілого топляка, що ледь виглядав з-під води. Ківларовий шнур спінінга натягнувся, мов струна, і - коряжина піддалася, виринула на поверхню - ніби її звільнили від донної прив’язі.

Повільно перевернулася - хто це? На Антона дивився якийсь замулений лик древнього дідугана, видовбаного з масивної колоди. Не зітліла лише огіркоподібна, розколота повздовжньою тріщиною довбня дерев’яної голови з козацьким оселедцем і сріблястими (!) вусами (чи то зітліле жабуриння?).

- Зайшлаки й перевертні скинули мене зі славної долини, порослої хрещатим барвінком, - заклекотіло десь звідти, із широко відкритого рота, повного придонної грязюки, - і плив я, утоплений і зганьблений, омитою сльозами простих русичів священною рікою… І кажу я вам, Перун: не буде русичам щастя допоки…матрицю…віру…

Антон наліг на котушку, та шнур не витримав - дзинь! Прощай ще один воблер! А куди ж подівся той чудернацький ідол-топляк? Що він говорив?

Перун - це про нього за чаркою згадували?

Язичницького Прабога стерли з пам’яті, а того топляка-дідугана - скинули у Дніпро? З порослої хрещатим барвінком долини - це що, з нинішнього київського Хрещатика? То ця назва немає ніякого стосунку до хрещення!.. “Матриця”, і слово ж яке знає…

Чудне якесь!.. таке тілько Сниться юродивим Та п’яницям…”* Додивитися сон не вдалося. Гримнув сухий грім бога Перуна - аж шибки на вікнах задрижали, за фіранкою в сусідній кімнаті сестри почулося тихе: “Прости, Господи!..”. “А чого це я зібрався ставити нову хату в орендованому саду? У мене що, рідної батьківської садиби на хуторі немає!”… Грішне тіло з останнього поруху натягло ковдру і заснуло - чи то уві сні, чи наяву, зморене дорогою, застіллям з однокласниками і дивною рибалкою поблизу смт Українка.