Павло Шевченко - Волоцюги

- Щось не бачу “червоного покуття”, - жартома закинув господареві Антон, “набожно” потягнувшись до лоба.

- Ото ж казала йому - хай висить, так ні! - всерйоз сприйняла слова гостя Наталка, що заходилася біля столу і плити. Поки там щось шкварчало-булькало, вони присіли на дивані просторої вітальні, заставленої книгами, телевізором з супутниковим тюнером, комп’ютером, усілякими живими “пальмами-фікусами” в декоративних діжках, - прямо-таки зимовий сад.

- Якщо не зраджує “стареча” пам’ять, востаннє ми зустрічалися ще в університеті, на твоєму історичному, - почав перебирати минуле Антон. - Ох, і виручала ж тоді твоя підвищена стипендія! Збирався залишитися в аспірантурі - і що ж?

- Нудно стало на аспірантських “скрижалях історії”, - усміхнувся відмінник Пашка. - Та й з житлом у великому місті сутужно. Наталка намовила: давай, каже, до рідної землі, мого Златополя, - батьківська хата стоїть пусткою. Так я став учителем історії у тутешній школі.

- А до язичників як записався? Он і наші хлопці у райцентрі розказували, і один твій землячок щойно “незлим-тихим” згадав…

- Це довга історія…

- Хлопці, гайда до столу, - Наталка запросила до двох десятків (не менше!) тарілок-мисочок, повних “закусок” і гарячих, щойно приготованих домашніх страв. Холодець з півня, вінегрет з капусти, варених бурячка, моркви, квасолі, картоплі; смалець зі шкварками, квашені та свіжі капуста, огірки, помідори, мочені яблука й кавуни, перець стручковий і “болгарський”, смажені кабачки, домашня ковбаса, яєшня з салом, борщ, запечений у духовці кролик, каші-картоплі, вареники, пиріжечки, часник, цибуля, узвар, вишнева наливка, жбан меду “зі своєї пасіки” і навіть молозиво - “щойно Лиска отелилася”… Весілля можна відгуляти! А коли Антон мов мультяшний гуляка-Вовк непевно вибрався з-за столу - усе, дякую, більше не можу, - однокласники вийшли на перекур.

- Ти мені вибач, Пашко, що я так з ходу про язичництво, - Антон підозріло глянув на свій пантагрюелівський живіт. - Зібралися з хлопцями в радгоспі невеличку церкву ставити. Та Толік Тарапака, наш народний художник, збив з курсу: каже, навіщо церква… без свого розуміння Бога? І на тебе послався. Мовляв, ти щось особливе зрозумів.

- Та яке там особливе! - махнув рукою колишній аспірант КДУ. - Смішно сказати: допомогла офіційна православна церква! На початку ура-патріотичних 90-х школу закрили - “некомплект” учнів, а тут наш батюшка: мовляв, прислужися Богу, “відчуваю у тобі велику силу”. Не повіриш: удень - такі-сякі депутатські справи (обрали якось до району), а під вечір, кожної суботи й неділі - до церкви. Вчився, співав у церковному хорі, заміщав регента. Усе йшло до того, щоб стати дияконом, а потім - ієреєм. І ти знаєш: прихожани вже бачили у мені батюшку!

- Пашка - батюшка?!

- А чим учитель відрізняється від священика?

Хіба що одягом та… На оцьому “та” я й спіткнувся…

- Я також нещодавно спіткнувся - разом з онучкою в Софіївському соборі, - принагідно пригадав Антон похід на льодову ковзанку, та не став, як водиться у степах, “з порогу - про своє”.

Тим паче, що Павлова історія замішалася на суцільних діалектичних протиріччях. Виявляється, “вічний революціонер” рішуче взявся адаптувати місцеву грецько-візантійську церковку до нових історичних умов. Україна нарешті незалежна, то чому б тепер не повернутися до першоджерел - рідної української національної віри? “Добавити аскетичному християнському православ’ю його природного косацького язичницького перцю!”. Світлої людяності, волі, народних обрядів, звичаїв, пісні, своєї історії, веселої вдачі, своєї мрії і психології степовика, краси душі, тіла, природи. Замість іудейського Старого Заповіту, євангелій чужоземних апостолів - древні веди праукраїнців-шумерів і оріян, послання волхвів Кам’яної Могили, Велесової Книги, Мага-Віри (і де Пашка того всього набрався?), літописців-русичів, великих вітчизняних світочів, народну мудрість, пісенність. Замість театру-абсурду - ускладненої церковно-візантійської літургії - прості, відверті, зрозумілі, задушевні бесіди-уроки Учителя, гуру…

Замість церкви - Священний Гай, тобто сусідній з древнім златопольським цвинтарем дубовий ліс.

А що?

- Врешті, що таке та чи інша віра, - господар запустив за вухо пасмо непокірного волосся, що вибилося з-під “хвостика” на потилиці. - Це та чи інша мрія, знання про світ, свій родовід, правила життя, своє Слово. Дивись, Антоне: на початках візантійська служба в київських церквах велася винятково грецькою. А потім бачать, що народ “непетрає Петра” й навіть самого Теоса - поцупили всі ключові давньоруські поняття: “Бог”, “молитва”, “віра”, “свято”, “храм”, “поклін”, “святий”… Взамін, щодо язичників - навісили свої грецькі поганяли: “ідол”, “бєси”, “сатана”, “погани”, “диявол”, “кумир”, “бовван”. Отакий бартер.