Павло Шевченко - Волоцюги

- Молодці, добре засвоїли біблійне: “Спочатку було Слово”, - підтримав “майже батюшку” Антон. - Можна сказати, діяли за інструкцією.

- Слово - то справді сила. Забили памороки так, що вже “непетраємо” і свого. Відбудовуємо християнські храми, а чи бачив ти у тому ж Києві хоча б одну відроджену язичницьку святиню? Таке враження, що наша історія й духовність розпочалася з 988 року…

- Даруй, Павле, - Веремію нарешті вдалося зупинити степового бояна, знову піймавши себе на думці: і це десь було. - Чим закінчилися твої “поганські” реформи?

- Зелений був, наївний, - сплюнув колишній шкільний учитель історії. - Старенький батюшка, що, до речі, відсидів свого часу на Соловках, - на диво спокійно сприйняв моє “богохульство і єресь”. Ми довго з ним тет-а-тет бесідували ось у цій хаті. Слухає, бувало, мої “комсомольсько-молодіжні” вправи - і плаче. Та помер старий Силенко, а вже як прислали з Києва нового, молодого, - о, цей пацан взявся за мене серйозно. Я не міг воювати, бо й прихожани… ледве камінням не закидали. Ти, бач, кажуть, новий месія… Не так треба було діяти, тим паче - зразу нав’язувати хай і рідне, своє… - І Пашка пішов у “підпілля” - став автономним православним язичником та ще й “самбістом”?

- Впізнаю уста попа Василя - анафемі мене піддав, хоча навіть за церковними канонами не мав на те “повноважень”. Наш, тутешній - із сусіднього Бирзулового… Щодо “самбістів” - то мої сини-студенти із Запоріжжя привезли! Давня школа козацьких бойових мистецтв - я сам із задоволенням освоїв! Ну, от златопольська молодь і потягнулася: на вигоні, під сміх корів, вправляємося.

Корисно для здоров’я і особливо для духу…

- А “відуном” чого обзивають: невже хмари можеш розігнати? - І ти туди ж! Якось спробував - та ну його, страшнувато, не маю ще тієї сили! Колись були характерники, оті, зростаючись із природою, справді “особливе” знали і вміли! Місцеві жителі дістають: мовляв, щось небо затягло, - чи бува не до ста грамів? Златопольське метеобюро! Та хай…

Люди тягнуться потихеньку, балакаємо…

Зайшли до хати. Пашка відлучився - прийшла якась старша жіночка з хлопчиком за руку. Через вікно не було чутно, та з жестів Антон здогадався: певно, привела свого малого до “школи” православного язичника Пашки. Бо синок продемонстрував навіть декілька рухів, дуже схожих на “па” з гопака.

Веремій оглянув вітальню. На столику біля вікна впала в око районна газета “Прапор перемоги”. На першій шпальті стаття під заголовком “Скільки коштує “живе слово” язичника Влосила?”. І фото Пашки: у вишиваній сорочці, підперезаній поясом, прямий погляд в об’єктив і кулачища на першому плані. Під знімком - підпис: “Жрець-боян самозваної секти “Живе слово” Влосил Крижаний за проповіддю”.

Поряд - відгуки читачів. Зокрема, відомий у районі психіатр місцевої лікарні говорив: “Як цивілізованій людині, мені не зрозуміти людей, які впадають у “дитинство” людства - темне минуле.

Утім, коли людина знаходить щось для себе в поклонінні деревам - чом би й ні. Шкоди від цього мало”. Ще більш відомий аж в області політолог підтримав колегу. Мовляв, звичайно ж язичництво - це крок назад. “Язичники - дивні люди. А їх “вірування” я б назвав духовним збоченням. Я істинний християнин, і мені ніколи не зрозуміти людей, що обрали дохристиянську релігію”. “Та це просто мода - кінчай випендрюватися!”, вторував третій, не менш заслужений артист-гуморист республіканського значення.

З пагорка, куди “Тойота-Кемрі” ледве вибралася вибоїстими ямами колись величного києво-руського Златополя, було видно крайню хату Пашки, сад, присадибний город. І фігуру господаря, що услід за парою коней прокладав першу озиму борозну. Пізня осінь, уся городина у погребі й коморі, - треба готувати землю до наступної весни. “Звуть молодого місяцем і князем, У них дівчина сходить, як зоря.

Шанують предків. А зберуться разом -

У них тут пам’ять замість вівтаря”.

Це ви про кого, пані самотня Поетесо?

Усе, капець: його викохана роками іронія, за подорожнім професором Мартіном Лютером - перевірений спосіб із найменшими втратами захистити свою “некондиційну шкуру” - закінчилася.

Внутрішні монади - Бог, Слово і навіть Ерос з Жін кою-Україною, усі його давні подорожні пазли ніби намагнітились - і склалися докупи. “Ми такі, як про себе думаємо, як себе бачимо, як сприймаємо Слово. Ми такі, як Боги, яким поклоняємося і яким молимося. Людина вибирає собі Бога до душі, Роду. Вибір здатна зробити лише вільна людина, яка усвідомлює, що Бог знаходиться всередині неї, що вона сама якоюсь мірою бог. Віра - це самопізнання…”.