Марія Ряполова - Бурецвіт

Деревце замовкає зовсім. «Невже?» — думаю.

Один, два, три, дивно, п’ять, шість, сім, нічого собі, дев’ять, десять, одинадцять…

— У-а-а-а!!! Горе-е!

Бурецвіт аж відскочив. Ну, все.

Я йду до своєї кімнати, до Мережа. Згорблений над аркушем, зіпрілий від старань і емоцій, мій учень трудиться пензлем. Коричневі плями на зеленому тлі. Це — картина. Тільки не сперечатися. Дивлюся на трохи пом’яту і три дні не голену пику Мережа і намагаюсь уявити, що йому п’ять років.

— У тебе добре виходить.

Мереж відхиляється від свого творіння, критично оглядає його.

— Гадаєш?

— Ходімо поїмо.

Мене надихнув приклад Дивника. Я вирішила теж щось приготувати. Щось дуже смачне.

— Чудово, у мене розпалився апетит. Що їмо?

— Я зварила борщ.

— Борщ?

— Угу.

— Ти що, готувати вмієш?

— Гм. Але ж я вам уже готувала.

Він розгублено дивиться на мене.

— Я це пам’ятаю. Гм. Я мав на увазі… ну, я не знав, що ти вмієш борщ варити.

«Та-ак. Хай тільки почнуть вередувати».

— Ходімо їсти борщ, — звертаюся до Бурецвіта, проходячи залом. Повторюю це ще раз, знявши навушник з одного вуха Дивника.

На кухні я розливаю суп по тарілках. Дивник теж сидить з нами, тільки не за столом, а на столі, бере дві ложки і знаками вимагає третю.

— Більше не дам.

Тоді Дивник захоплює ложки, що я поклала собі, Мережу та Бурецвіту. Зітхаю, дістаю ще. Розпочинаємо трапезу.

— Ну як?

Чогось усі мовчать. І довго пережовують. Що там пережовувати?

— Ну як?

Я давно вже не готувала борщу. Єдине, що я пам’ятаю про борщ, який готувала останнього разу, — то це те, що він був огидний. Але цей ніби нічого. Принаймні я старалася.

Дивник кидає всі свої ложки і вихором мчить кудись. Мабуть, до туалету.

Бурецвіт підозріло копирсається в тарілці, ніби очікує виявити там здохлого щура.

— Смачненько, — вичавлює Мереж, із зусиллям проковтнувши. — Файний борщик.

Чудово. Прекрасно. Такий собі обмін. Я нахвалюю його мазню, він нахвалює моє вариво. Стараємося, щоб бути застрахованими. Брешемо одне одному заради того, щоб тобі збрехали теж.

Принаймні це не звичайний борщ, не такий, як усі. У цьому борщі я виразила свою індивідуальність. Своєрідний смак, так. Але ж їдять люди різну екзотику, то чом би й цього не поїсти?

— А я не голодний, — каже Бурецвіт. — Мені взагалі худнути треба. Серйозно. Шукач повинен бути струнким, спортивним. Так?

— Готуйте промови. Завтра йдемо до клубу, — сердито нагадала я. — І ще. Бурецвіте — годуєш сьогодні рожу-вампіра, Мереже — складаєш мені «38 речей». Дивнику! Де цей волохатий бовдур? Дивнику!

7

Коли ми наступного разу з’явились у клубі, то мали таке приємне відчуття, ніби на нас там чекали. Мало того, шановні любителі дивовижного ледь не забули про своїх інопланетян.

— Я бачила ті оголошення, ті знімки, — шепотіла нам із Мережем пані Шума, витончена жіночка років тридцяти з довгуватим носиком, — невже він і справді виглядав так жахливо раніше?

Вона хитнула головою вбік Бурецвіта, що стояв далі, оточений когортою зацікавлених.

— Так, — відповіли ми хором.

— Важко повірити. Це просто диво якесь.

— Я сам, тільки це між нами, — застеріг мій учень.

Шума закивала, погляд її став жадібним.

— Я сам займаюся зараз у нього, — довірливо повідомив Мереж. — Прагну вкоротити носа.

— Вкоротити носа? — Шума була приголомшена. — Хіба таке можливе?

— Ще два місяці тому він був довший на півсантиметра.

— Ви мене розігруєте…

— Які там розіграші… тільки це — між нами.

— Я — могила, — пообіцяла Шума. — А що ви робите для цього?

— Дивіться, — Мереж приставив палець до носа і став тиснути на кінчик.

— Три секунди тиснете, три — відпочиваєте.

— Ага.

Шума поклала довгий ніготь на ніс, а очі скосила на наручний годинник.

— А потім так, ніби втягаємо носа, кривимося. Ніби дуже неприємний запах, — Мереж демонстративно зморщив носа. — Це чудова метода. Ви можете робити це скрізь, — вдома, на вулиці, на роботі. Головне — повторювати якнайчастіше. Ні-ні, скалитися необов’язково, тільки втягати носа.

Шума кивнула і ще раз скривилася. Зберігати серйозний вигляд якраз було ще порівняно легко, набагато важче мені далася легенька доброзичлива усмішка, більш природна за таких обставин.

— Ви мене розігруєте, — сказала Шума, схожа на мавпу з цією гримасою.

— Це добре, що ви мені не вірите, — зітхнув із полегшенням мій учень. — Бурецвіт буде невдоволений, що я це комусь розпатякав. Я ж, наприклад, заплатив гроші, щоб дізнатися про ці вправи.