Марія Ряполова - Бурецвіт

Шукач закинув руки собі за голову і вхопив волохате тіло.

Він виглядав, як Мюнхгаузен, що намагається підняти себе у повітря. Бурецвіт завертівся на місці, смикаючи паразита на своїй шиї. Дивник гарчав, міцно тримався та бив шукача хвостом по обличчю.

— Злізь!

Бурецвіт нахилився, спробував стягти звіра вниз. Той вплутався лапкою йому в шевелюру і почав граційними рухами висмикувати по кілька волосків. Бурецвіт завалився на бік, намацав шию звіра і став стискати. Звірятко слабенько заскиглило.

— Бурецвіте, не рипайся, я тобі допоможу.

Я впала на коліна біля них і в першу чергу, правда, зняла руки шукача з шиї Дивника. Після чого відчепила лапки монстра, який не дуже вже й опирався. Скажений звір відразу стрибнув на мене, однією парою лапок охопив шию, інші чотири розклав по плечах, головою притулився до щоки. І завмер у цій непристойно сентиментальній позі. Шукач перекотився так, щоб нас бачити.

— Ну, любиш ти виродків, — сказав він.

— Пішов ти.

16

З річки ми пити не стали, бо вода там була надто брудною. І це не скидалося на суто екологічну проблему — вода була просто чорною, булькала і жахливо смерділа. Ну, тобто, це взагалі була не вода. Ми дібралися до місточка, зображеного на картині, і перелізли (саме так, перейти по ньому було неможливо) на інший берег.

Дивник залишився з нами. Спершу він біг поруч, потім знову заскочив на плечі Бурецвіта. Той спіймав хвіст тварини і став щосили смикати за нього. Дивник вирішив відтягти шукачеві вухо. Поки вони воювали, я всілася на холодну землю. «Ти провідник, провідники постійно втрапляють у халепу. Це нормально, так має бути. Це нормально, що холодно, і що я вмираю від спраги, і відчуваю голод, і ми хтозна-де… Це все так мусить бути. Все нормально».

— Слухайте, — сказала я, — годі.

На той момент Бурецвіт стояв на колінах, однією рукою тримав своє вухо, іншою намагався відірвати монстру хвіст.

Але Дивник мав кількісну перевагу лапок і обробляв одночасно і друге вухо шукача, і його ніс, а двома задніми кінцівками дряпав спину.

Втім, Бурецвіт цього разу переміг. Монстр не витримав відтягання хвоста і зіскочив. Шукач схопив його і заходився бити по вухах, наче капосного кота.

— Бурецвіте…

Мені треба було колись йому сказати.

— Що?

— Я дуже ображена на тебе.

— Я знаю, — байдуже озвався шукач, продовжуючи методично ляскати звірятко по балді.

— Знаєш… Я рада, що ти знаєш.

— Я теж радий.

Дивник жалібно скавучав і намагався вирватися.

— Ти став якийсь дивний, — сказала я.

— Дивний?

— Угу. Такий хам.

Шукач відпустив монстра і повернувся до мене.

— Хам?

— Хам.

— Хам?

— І не просто хам.

— Не просто хам?

— А глухуватий хам.

— А які у тебе, власне, до мене претензії? — розвів він руками.

«Він усе чудово розуміє. Зараз почне чіплятися до слів».

— Якби ти не почав учора… з тим віршем… Ми були б разом, утрьох.

— І що?

— А ось що: нам треба було залишатися разом у тому місці.

— Люба, це я хіба почав кудись тікати?

Дивник лежав неподалік і приходив до тями.

— Я тобі не люба, бовдуре.

— А щодо того вірша, — шукач підвівся і став обтрушувати штани. — Вибач, я не вмію так добре відбріхуватися, як ти.

Монстр сів, випустив кігтики на одній з лапок і почав причісувати ними шерсть.

— Бурецвіте, я не хочу бути твоїм провідником.

Звір закінчив свій туалет, встав і почав пружинити на лапках, по черзі вимахуючи однією вбік.

— І що ж тепер робити?

— Нічого.

— Ти не можеш мене полишити. Мені шкода.

— Чому?

— Бо це заборонено. Так сказав русалка. Провідник не може відмовитися від шукача, коли йому заманеться. Ти погодилася на мене. Тепер усе.

— Що все?

— Ти повинна робити те… що маєш.

Монстр став на абсолютно прямі лапи, тепер він підіймав почережно кожну і окреслював нею коло. Це все нагадувало ранкову гімнастику.

— Я чотири роки робила не те, що маю. Хто зупинить мене зараз?

Шукач ніби обмірковував сказане.

— Ти мене не залишиш, — впевнено мовив він. — Тобі буде мене шкода. І, задоволений собою, він рушив у напрямку хаток, що бовваніли попереду.

Дивник у кілька стрибків наздогнав хлопця й вчепився зубами й кігтями шести лап йому в сідниці.

17

— Хто-небудь, агов!

У селищі нікого не було.

Закинуті городи, старі похмурі будинки.

Ми зазирали у вікна і бачили порожні темні кімнати.

— Глянь, Бурецвіте, відчинені двері!

Ми підійшли до невеликої хати з сірими стінами. Крізь вікна було видно шафи і крісла. Мені чогось здалося, що всередині ми знайдемо кістяки господарів.