Марія Ряполова - Бурецвіт

Несподівано небо над моєю головою простромив жахливий людський лемент нечуваної акустичної потужності. Звук болюче врізався в барабанні перетинки. Я завмерла, ніби прибита. Зойк був повний жаху, який його виконавець повною мірою передав мені.

— Мереже… Бурецвіте…

Я знову розвернулася і, вже не розуміючи, що і нащо роблю, рушила туди, звідки долинув крик.

Я чомусь була впевнена, що постраждалий — Мереж.

14

— Це взагалі недобре місце. Що ви там забули? Кажуть, там навіть звірі не живуть. Пташки не літають. Багато дуже різних пліток… — пробубнів собі під носа водій, коли ми наближалися до пункту призначення.

Зараз я згадала його слова. Цей ліс не подавав ніяких ознак життя. Пояснення, що вертілося у моїй голові («Всі тваринки спати полягали»), видавалося не надто переконливим.

Але ж щось живе тут було. Щось, що змушує людей лементувати.

Сталеві спиці холоду пронизували моє тіло. Мерзенний скрегіт, що вже став для мене тлом, раптом ущух. Порожня мертва тиша виявилася ще більш моторошною.

Вимахуючи перед собою руками для орієнтації, я пробирала ся далі лісом. Варто було б іще повигукувати ім’я Мережа, але я боялася привернути увагу істоти, що так налякала нещасного, чий зойк я чула.

«Що за дурість, що тут такого може бути? Якщо мене хтось знайде, то буде вже добре».

Тишу неможливо було більше витримувати. Я зупинилася.

— Мере-е-же! Бурецві-і-іте! Де-е ви?

Голос мій зірвався. Втома тягла тіло до землі. Я набрала побільше кисню в легені та ще голосніше закричала:

— Бурецві-і-те! Мереже!

Тиша.

Так кепсько мені в житті ще не було. Свій крайній відчай я знову вилила в серію лементувань, та й сама розуміла, що мій голос уже заслабкий, аби долинути до когось із друзів. Сира земля поглинала звук, поглинала мене всю, вже цілком безпорадну тепер. Я раптом відчула втому гостро, як біль. Ноги вже не тримали. Я сперлася рукою об дерево, потім повалилася на нього всім тілом, а за дві секунди сповзла на землю. Ще трохи погорлавши, я осипла. Тиша. Хоч би яка пташечка з дерева злетіла.

«Мені кінець».

Я пустила сльозу. Потім іще з десяток. Не полегшало. Не було сил ані думати, ані боятися, ані, тим паче, якось діяти. Втома милостиво забрала б мене в обійми сну, та холод будив. Утім, свідомість поступово відмирала. Час від часу я провалювалася в нікуди і, може, лишилася б там на довше, коли знову почувся цей жахливий скрегіт. Тепер він був гучнішим і ще більш нестерпним. У мені заговорив страх, і його вже неможливо було змусити мовчати.

Я поклала тремтячі руки на коліна, що тремтіли також, і сиділа так із заплющеними очима. На моє щастя, бридкий скрегіт швидко припинився.

По деякім часі, коли лід у шлунку почав танути, страх ущух, заразом минуло й інше почуття — самотності. У цій дивній місцевості все ніби вимерло, так що відтоді, як ми сюди припхалися, людина розумна стала тут найпоширенішим видом. Але ж і його представники навряд чи були десь поруч. Утім, відчуття, що зачіпало нервові струни, відчуття, що за мною спостерігають, росло, хоча ніяк не підтверджувалося. За вказівкою загостреного переляком чуття я підвела очі вгору і дуже занепокоїлася побаченим.

Вираз двох яскраво-зелених очей, що блискотіли в темряві, не відзначався приязністю. І вже зовсім я зніяковіла, коли безпосередньо над ними розплющилася ще одна пара не менш зелених, трохи меншеньких і вужче посаджених очей. Чотириоке створіння зручно розмістилося на одній з гілок величезної сосни і, ймовірно, споглядало мої страждання вже давно.

Зненацька воно підвелось і почало пересуватися вниз по гілці, тобто ближче до мене. І коли багатоокий вирішив зістрибнути на землю, щось тіпнулось у мене всередині.

Його кругла, з великою кількістю лапок, що стирчали в усі сторони, тінь пронеслася перед моїми очима. Маленьке страхіття приземлилося десь поблизу. Я чекала, що буде далі. Втім, як на зло, нічого не відбулося. Знову тиша, темрява і невідомість. Маленька істотка ніби зникла.

Я вже, ніде правди діти, подумала, що то моя психіка не витримала емоційних перевантажень, як раптом щось тепле й вогке торкнулося моєї долоні, потім плеча, а під самим вухом хтось засопів і пирснув.

Від несподіванки мій рот широко розтулився, очам стало тісно в орбітах. Я не ворушилася й не дихала, а потім… то було диво, мій, здавалося б, навіки втрачений голос раптом прорвався з такою силою, що я ледь сама не оглухла.

Тваринка з тонким писком відстрибнула і, витріщивши чотири ока, з докором дивилася на мене.