Марія Ряполова - Бурецвіт

Я замовкла, заспокоїлася, почала вивчати страхіття. Нещаслива ніч наближалася до свого завершення. Повітря довкола почало сіріти, і в мене з’явилася можливість роздивитися живність, що вирішила скласти мені компанію в цій глухомані. Звірятко було невеличке, у стрибку нагадувало літаючу тарілку. А на цей момент виглядало так: шість волохатих лапок, розташованих по колу пухнастого тільця, довгий хвіст із китичкою, що вихляв із боку в бік, і маленька кругла голова з білячими вушками та двома парами очей, що світилися в темряві, як у кота.

Монстрик запитально позирав на мене, певно, очікуючи якихось дій з мого боку. Я сама подивувалася власній пасивності.

Скоро зійде сонце, почнеться ранок нового дня, який слід присвятити пошукам Мережа, шукача й виходу — з цього безмежного лісу і взагалі з досить неприємного становища, що склалося. Погляд звірятка став нетерплячим. Я підвелася на абсолютно негнучкі ноги і почала вертіти навсібіч головою, у якій при кожному русі дзвеніло.

Несподівано передранній простір знову розітнув тричі клятий скрегіт. Цього разу він поводився агресивно — почав насуватися на нас, ставав дедалі гучнішим і огиднішим, хоча таке вже здавалося неможливим. Я скривилася і затулила вуха. Потворонька теж заплющила всі свої очка і втягла голову в тільце. Потім, щоправда, струсилася і повела себе зовсім неадекватним чином: з розбігу заскочила мені на руки і вчепилась у комір сорочки двома парами кігтистих лапок. Я механічно обхопила пухнасте тільце руками і витріщилася на зухвалу тварину. Вона протиставила мені свої чотири ока, в яких читався страх і пропозиція забиратися звідси разом і якнайшвидше. Я зовсім не була впевнена, що мені бракувало такого попутника, і спробувала відчепити його шкідницькі кігті від уже дуже брудної, але все ще улюбленої сорочки. У відповідь на мої дії звірятко не по-доброму загарчало, очі його зробилися злими. І коли спроби витягти кігті монстрика з тканини стали надто наполегливими, він устромив мені їх просто в шкіру Я зойкнула і ляснула страхіття по балді долонею. Потвора легенько куснула мене за шию, після чого підтяглася до самого вуха і заходилася безперервно у нього верещати. Жахливий лязкіт навис над нами важкою хмарою. Він став нестерпним. Не витримавши подвійної акустичної атаки, я просто притисла до себе підступну тварюку і кинулася крізь терни лісу.

Коли ми полишили мерзенний звук стихати позаду, а я вже нічого не усвідомлювала від знесилення, то дозволила собі спіткнутися і впасти. Я перелякалася, що розчавлю свою зубасту ношу, але та, спритна тварюка, встигла відскочити. Я сіла на вогку землю з не таким уже грішним бажанням перевести подих, та відразу була покарана — бісів скрегіт доганяв нас. Я озирнулась у пошуках Дивника і в той самий момент відчула, що це найнахабніше створіння заскочило мені на спину, де надійно закріпилося своїми шістьма лапками. Одна справа тримати Дивника перед собою, тоді є хоч якась можливість контролювати його дії, але носити маленького монстра у себе за плечима я була категорично незгодна. Тваринку ж це, втім, не хвилювало.

Я пересмикнула плечима, після чого почала крутитися в безуспішних намаганнях позбутися тварини. Нарешті я зупинилася спиною до одного з дерев і вирішила побігти на нього задом, щоб Дивник зіскочив. Той розгадав мій задум, злісно захрипів і куснув мене за вухо. Звукова хвиля накотилася і накрила нас. Я знову кинулася навтьоки з шестилапою нечистю на спині. А та ще й підганяла мене тоненьким вищанням.

Нарешті очі мої помітили дві обставини, що дарували надію на спасіння: попереду справа рожевів схід сонця, а прямо за курсом виднілося поле — кінець лісу. Дивник примітив ці чудові деталі середовища раніше за мене, бо виски його ставали чимраз радіснішими. А між тим, завзятий скрегіт насувався на нас і жахливо тиснув на мозок. Власне, яка користь, що ми вибіжимо з лісу, вбивчий звук все одно попрямує за нами.

Ми вискочили (я вибігла, Дивник — виїхав) на галявину, що була вже залита слабким ранковим сонцем. Раптом остання натягнена струна, що пов’язувала волю з тілом, урвалася, і я впала, як підстрелена, на змочену росою траву.

Позаду мене лязкіт зріс до неймовірної сили, докотився до галявини лісу і… обірвався.

Як таке можливо? Що сталося? Хіба можна відрізати звук? Якщо він є там, то чому я його не чую, а якщо його більше нема, то чого він зник на межі лісу?

Я перевернулася на спину (Дивник уже її полишив) і заплющила очі.