Марія Ряполова - Бурецвіт

— Так, — усміхнулася до нього я.

Він би міг підвезти нас і ближче до зазначеного місця, але відмовився, мовляв, його машина створена, щоб їздити по дорогах.

Тому, коли він поїхав, Мереж лишився стерегти вантаж, а найперше — свої валізи, а ми з Бурецвітом пішли шукати потрібне місце.

— Таке дивне відчуття, ніби ти дивишся фільм, а потім опиняєшся там, усередині. Чудово! — такою реплікою розродився Бурецвіт по кількох хвилинах мовчання, в якому він перебував, коли зміг охопити поглядом місцевість, що позувала колись Нишкові.

— Хоча, звісно, в цьому місці немає нічого особливого, — до дав він по деякім часі. Ми обрали пункт, із якого все навколо добре видно, позначили його великою палицею, що її шукач увіт кнув у землю, і повернулися. Десь за годину ми поперетягали речі до палиці і почали влаштовуватися.

Зараз полум’я вже тріскало і звивалося перед моїм носом. Я почувалася чудово. Чом би й ні. Я знала, що нам треба буде провести, можливо, кілька днів або трохи більше в цьому мальовничому місці, ночувати в наметі, вечорами розпалювати вогнище, насолоджуватися всією цією романтикою, а хвилюватися особливо не було про що.

Насправді ми були не так уже й далеко від цивілізації. Якщо, звісно, вважати цивілізацією невеличке селище, будівлі якого можна було розгледіти за річкою.

— Я тут віршик склав, — сказав Мереж, розгортаючи якийсь папірець. — Почитати вам?

Бурецвіт недоброзичливо глянув на нього.

— Звісно, Мереже, — промовила я.

— Гм… ну… знаєте, може, й не треба.

Бурецвіт свердлив його похмурим злісним поглядом.

— Ну добре, як ви просите… гм…

Настала мертва тиша.

— Ну як? — спитав нарешті Мереж.

— Я вражена, — чесно відповіла я.

Поет розквітнув.

— Я довго працював над цими двома рядками: «Ідуть часи — тече лайна ріка, в одне лайно не ввійдеш двічі». Довго працював, так, але ж воно того варте! — Мереж став для переконливості кивати головою.

— Як вірш називається? — поцікавився шукач.

— «Лайно».

— Угу… ну, правильно називається.

— Ти на що натякаєш? — Мереж увесь наїжачився.

Бурецвіт поглянув мені у вічі.

— Лірино, скажи йому правду. Чому ти не скажеш? Це ж лайно, а не вірш. Ти ж знаєш, ти не можеш думати інакше.

Я мовчки дивилася в його обличчя, добре знайоме обличчя з незнайомим жорстким, вимогливим виразом.

Я не знала, що мені казати.

— Це просто огидно і смішно, так? Ти ж любиш поезію, Лірино, так? Ти ж знаєш дуже добре, яка це тупість — те, що він зараз нам прочитав.

Не так уже я й люблю поезію. В іншому ж він правий. Але це жорстоко. «Нащо ти це робиш, Бурецвіте?» — хотілося б мені спитати.

— Ліринко, то скажи ти цьому недоумкові, що вірш тобі сподобався… — Мереж розгублено дивився на мене. Його геть приголомшило те, що відбувалося.

— Ну, по-перше, звідки ти знаєш, що я можу думати, а чого не можу… — почала я до Бурецвіта.

— Звідти, що ти не недоумкувата, звідти, що в тебе все нормально з головою, ось звідки! — різко випалив шукач.

— Слухай, не кричи на неї, йолопе! Якщо ти ні біса не розумієш у поезії, то не смерди тут!

— Що? Слухай, ти…

— Бурецвіте, будь ласкавий, опануй себе! — льодяним тоном промовила я.

— То ти не хочеш. Не хочеш це сказати. Лірино, скажи мені, будь ласка, — він понизив голос на останньому слові та промовив його благально, — чи сподобався тобі цей вірш?

Мабуть, я виглядала дуже ображеною.

— Бурецвіте…

— Ну?

— Нащо ти…

— Кажи.

— Ні, мені не сподобався цей вірш, — я випустила цю фразу в простір, як кулю собі в голову. Здавалося, це зізнання в страшних гріхах.

— Ну от, бачиш, як просто, — шукач посміхнувся. Так посміхається, мабуть, диявол, коли йому таланить виторгувати душу.

— Лірино! — обуренню творця не було меж. — Ти сказала, тобі не сподобався вірш?! Але… чому?

— Бо він — лайно! — радісно вигукнув Бурецвіт.