Марія Ряполова - Бурецвіт

— Вибач, Мереже. Це… просто… не моє. Знаєш, що дівчата люблять. Кохання там, про файних хлопців, про квіточки. А ти все «лайно» та «лайно».

— Які там хлопці-квіточки, Лірино, не роби з себе дурепу, ніхто не повірить, — шукач явно святкував тріумф.

— Що ви в цьому розумієте? Що ви думаєте, ви розумієте?

Хто ви такі, щоб називати це лайном? Ти гадаєш, що в тебе вийшло би краще. Тобі так легко думати, бо ти нікому й не читав. Бо знав, як люди полюбляють називати все лайном!

— Вибач, друже, але у вірші сказано ясно: «Все лайно». Як усе, то й вірш твій теж. Чого ж ти сердишся?

— А, от воно що! То… то в мене такий талант, що ти відразу перейнявся моїми ідеями?

— Ні, тут ти правий, — вже без насмішки визнав Бурецвіт. — Тут ти мене спіймав. Я не перейнявся твоїми ідеями і не вважаю, що все лайно. А твій вірш лайном усе ж таки вважаю.

— Бо він не схожий на інші? Чи тому, що тобі приємно так думати? Що за надрозумні ваги в твоїй голові, аби ти знав, що це лайно?! Ти такий впевнений, ти вмієш правильно сортувати, так? Ти такий розумний, га, паскуднику? Це дуже вигідно, казати: «Це лайно»! Ніби нічого й не зробив, а почуваєшся просто переможцем! Кайф, кажи, кайф?

Мені хотілося провалитися крізь землю. Очі Мережа несамовито палали, він уже не знав, чому віддатися більше — справедливому гніву чи сліпій люті.

— А ти, розумнице! Чи я колись просив тебе мене хвалити?! Чи я колись казав: «Ліриночко, будь ласочка, скажи мені своє добре слівце, бо я ж помру без нього»?! Чи я тебе просив мені брехати?! Коли це було, га? Та мені начхати, чуєш, начхати, що ти думаєш!

Мереж скочив на ноги і швидко пішов у невідомому напрямку геть від нашого маленького табору.

13

— Мереже, стривай! Не будь дитиною, чуєш?! Куди ти зібрався серед ночі, га? Мереже, ну… — слова обривалися, бо через біг збивалося дихання. — Мереже, ну пробач нам! Чуєш?! Стривай!

Я намагалася встигнути за своїм учнем, втримати промінь ліхтарика, що тіпався у моїх руках, на його спині.

— Лірино, повернися! Не біжи в той бісів ліс, ти там загубишся! Стривай!

— Бурецвіте, сиди біля намету! — кинула я.

Жовтий промінь ліхтаря натрапив на дерева, серед яких уже важче було відшукати втікача.

— Мереже, зупинися, поговори зі мною! Чому ти не хочеш бігати полем?!

Мені довелося скинути швидкість, інакше я ризикувала влізти в якийсь кущ або наскочити на дерево.

— Мере-е-еже, будь людиною!

Я вже не бачила його.

— Лірино, де ти?! — гукав позаду шукач.

Я зупинилася і почала обмацувати променем простір довкола себе. Стовбури, стовбури, стовбури…

— А! Господи…

Притулившись спиною до одного з дерев, стояв Мереж, його асиметричне обличчя і не по-доброму палаючі очі виглядали моторошно за теперішніх обставин.

— Мереже… Налякав ти мене.

Раптом ліхтарик кілька разів блідо блимнув і згас.

Я встигла помітити, як темна тінь, яка щойно була моїм учнем, різко метнулася в хащі лісу. Відкинувши ліхтар, я рушила за ним, вдивляючись у густі сутінки, що переходили вже в цілковиту нічну темряву.

Мабуть, це було не надто розумно, але як тільки очі звикнули до нових умов, я знову побігла. Свого учня я не бачила більше, тому орієнтувалася на тріск гілля, шелест листя під його ногами і тяжке сопіння. Щоправда, важко було зосередити увагу на цих звуках, коли у вухах гуділо, до того ж я раз по раз перечіпалася за коріння, а гілля шмагало обличчя й руки.

— Мереже!

Я розгледіла його постать кроків за п’ятнадцять від себе і намагалася не втратити її з поля зору.

Та раптом просто нізвідки на мене вистрибнув стовбур товстезного дуба.

Зі стогоном я відсахнулася і впала на коліна. Уся права половина тіла, яка щойно зітнулася з деревом, боліла, в голові гуло. Я потерла пальцями лоб, де завтра обіцяє бути неабияка ґуля, і щоку, що оніміла від удару.

Все, досить. Треба повертатися.

Я відчула холод.

Була ніч, я врізалася в дуб, мій псих-учень утік, а я не знала, куди йти.

Раптом звідкись здалеку почулося дещо дуже дивне. Якийсь скрегіт, ніби хтось намагається розпиляти металевий предмет. Тільки предмет цей великий, і пила теж дуже велика. Звук йшов ніби зверху, з неба.

Я знітилася. Цей скрегіт кепсько діяв на нерви. Від нього ніби крутило кістки, боліли зуби. Спершу я подумала, що це наслідок удару головою. Втім, звук наростав, ставав чіткішим і реальнішим.

Я підвелася і стала просуватися у напрямку, який вважала протилежним тому, куди щойно бігла.

«Треба просто опанувати себе. Треба просто йти, йти попри втому. Якщо йти просто прямо, ліс колись закінчиться, не такий він великий».