Марія Ряполова - Бурецвіт

15

— Лірино! Лірино!

Який ідіот не дає поспати у вихідний?

— Лірино!

Господи, та це ж балакучі водорості. Треба їх продати тому чоловікові, щоб дав науку. Чого так голосити?

Я різко сіла на ліжку, розплющила очі й верескнула.

На моїх ногах, розклавши по боках шість лап, сиділа чотириока волохата потвора.

Нарешті я отямилася. Ми були на зеленій галявинці, попереду виднілася річечка, далеко за нею — якісь хатки.

«Господи, воно ще й балака!» — подумала я про монстра.

— Лірино!

Це пролунало десь позаду мене. Отже, кричало не звірятко.

— Бурецвіт!

Я скочила на ноги, скинувши монстра, й почала роззиратися.

— Я тут! Бурецвіте!

— Лірино?

— Е… Так?!

— Лірино, стій де стоїш, кричи що-небудь!

— Е… Ля-ля-ля… Агов!

За півхвилини неподалік од мене з лісу вискочив шукач. Вигляд у нього був жалюгідний. Я ледве впізнала свого клієнта. Чи може людина так змінитися за одну ніч?

Брудний одяг парубка виглядав так, ніби якісь дикі створіння намагалися розірвати його власника на шматки. То вже був не одяг, а лахміття. Бурецвіт важко дихав і ледь переставляв ноги. Обличчя його було злим і вбитим одночасно.

— Господи! Якого біса було бігти кудись за цим недоумком? Що це?!

Він мав на увазі монстрика, що ображено (після мого швидкого підйому, внаслідок якого він полетів у траву) бив хвостиком, опускаючи його то зліва, то справа, наче лев.

— Що це?! — повторив шукач, вирячившись на Дивника. Я помітила під розірваною сорочкою Бурецвіта кілька глибоких подряпин на його грудях.

— Це… це якийсь монстр, — кинула я. — Що з тобою сталося?

Хто тебе так?

Він подивився на мене диким поглядом.

— Якийсь монстр? Мене вночі тут ледь не вбив «якийсь монстр»!

— Це не він. І, до речі, я сказала тобі залишатися біля намету. Ти там мав залишатися. Ти там мав залишатися, незважаючи ні на що. Розумієш? Це єдине, що ти мав робити!

— Господи, про що ти говориш? Нам треба забиратися звідси, негайно. Тебе що, не бентежить, що тут розгулюють «якісь монстри»? Що тут ліс скрегоче, а по долині вночі літають зловісні тіні?

— Справді?

— Так. Я не залишатимусь у цьому місці.

— Це місце твоєї мрії, Бурецвіте. Нам треба повертатися до намету. Будемо орієнтуватися за річкою. Там я займуся твоїми пораненнями, ми поснідаємо і будемо чекати. Може, я піду, погукаю Мережа? А ти залишатимешся там.

— Лірино, там нічого немає.

— Чого немає? Де?

— Нічого. Ні намету, ні речей, ні картини. Навіть слід від вогнища зник.

Я сіла, тобто впала на гепу.

— Ну, чудово.

Я спіймала співчутливий погляд монстра. «Він нас розуміє? Ні, неможливо».

Бурецвіт дошкандибав до мене і всівся поруч.

— Тобі дуже зле? — спитала я його.

— Так.

— І мені.

Ми помовчали.

— Взагалі-то, я мала на увазі твої подряпини.

— Подряпини, вони подряпини і є. Цей монстр тебе не зачіпав?

— Ні.

— Дивно.

— Він маленький. Я велика.

— Логічно.

— Що тепер?

— Треба позбутися його.

— Що? Як?

Дивник тихенько рикнув, відбіг, кумедно переставляючи лапи, на безпечну відстань і там розташувався до нас задом.

— Я мала на увазі взагалі. Що робити?

— Іти до того селища. Що ж іще?

— А Мереж?

— Хай вибирається, як знає. Чим ми йому зарадимо?

— Що напало на тебе? — я повернула голову і стала розглядати профіль шукача. Сфотографувати — і на альбом депресивної музики.

— Дивна істота… щось середнє між тигром, козою і свинею.

— Справді?

— Вона, мабуть, більше налякати мене хотіла, ніж серйозно зашкодити. Якби знав, то, може, не так би й налякався.

— Я чула крик. Жахливий. Це не ти був?

— Я теж чув. Не я.

— Значить, Мереж. Що ж з ним? Щось дуже кепське, певно. Ти був неправий, Бурецвіте. Вчора. Бачиш, як усе скінчилося.

— По-перше, ще не скінчилося. Коли скінчиться — побачиш, усе буде набагато гірше. По-друге, до чого тут я?

Я не хотіла зараз говорити про це. Мені чогось пригадалася та телефонна розмова, коли Мереж сказав, що хоче накласти на себе руки. Ну, я йому допомогла, звичайно. Таке розкішне самогубство він собі сам не влаштував би.

— Я дуже хочу пити, — промовила я. — Вмираю просто.

— Пішли до річки, вставай. Сама піднімешся?

«Ні», — майнуло в моїй голові.

— Так, — сказала я.

Ми пошкандибали потроху до річки.

— Це ще що?

Виявилося, що дивник знову вирішив подорожувати верхи, але цього разу обрав ширші, а значить, більш комфортабельні плечі Бурецвіта.

— Бісова тварюко, згинь!