Марія Ряполова - Бурецвіт

Монстрятко заскочило на шафу, а шукач схопив стілець і вибив ним скло з вікна.

— Швидше! — крикнув він мені. Я скочила на підвіконня. — І все те будь-що зберегти… і зробить хтось свій другий крок…

— Що?

Я обернулась. На порозі кімнати стояла зелена потвора у шмарклях. Тепер я помітила, що правою рукою вона притискає до грудей якийсь глечик.

— Лірино! — гукнув Бурецвіт.

— Що ви сказали? — І зробить хтось свій другий крок, кажу, — повторила слизька діваха ображено.

Я зістрибнула з підвіконня і сказала:

— Познайомся, Бурецвіте. Це — людина, яка охороняла місце твоєї мрії всі ці роки. Вона скаже тобі, як діяти далі.

19

Я жадібно ковтала воду, яку принесла у глечику Мрія. Так звали нашу нову знайому.

— Розумієте, ці місця планували забудовувати, — пояснювала вона. — А ще хотіли вирубати частково ліс і зробити новий місток замість цього. І хто впізнав би тоді отой пейзаж? Проблема ж моя була в тому, що жодних прав я на цю землю не мала. Й нічим не могла завадити. От і довелося, заради того, щоби зберегти місце твоєї мрії, шукачу, проклясти його. Таким от чином.

— Щиро дякую, — мляво промимрив прибитий Бурецвіт.

— А як інакше? Це ж усе дуже важливо, аякже. На жаль, оскільки я була частиною цього місця, прокляття поширилось і на мене. Тепер перебуваю в такому от вигляді. Але все! Як тільки я повідомлю тобі те, що маю, — зможу зняти прокляття.

Почвара знову вищирилася. У мене ніби голки затанцювали по спині.

— Я дуже гарна, між іншим, — повідомила Мрія. — Ну, ви побачите.

— Їсти хочу, — сказала я.

— О, то ваш провіант у мене. У моєму будиночку. Він тут трохи окремо. Так би мовити, на околі. Хоча, звісно, тут усе селище — як окіл. Там, у мене, збираються всі речі, які де-небудь у цій місцевості люди полишають без нагляду. Ну то як вам тут?

Мені цікава стороння думка, бо я ж не об’єктивна, я вже так до цього місця звикла. Ніби нічого? Чи ні? Тут було непогано, коли тут іще хтось мешкав. Але прокляття всіх повиганяло. На жаль, на жаль… Я почуваюся навіть трохи винуватою… Добре, що ви приїхали!

Я роздивлялася її руку з довгими кігтями, під якими назбиралося чимало густих шмарклів.

— То як вам тут? — не вгамовувалася Мрія.

— Незабутньо, — відповів шукач, беручи глечика з моїх рук.

— Я старалася. Навіть вулички замітала. Сама, уявляєте? Помітили, як тут чистенько?

Я механічно погладила Дивника, що влаштувався на моїх колінах. Мені спало на думку слушне питання.

— А… а це хто? — я вказала пальчиком на звіра.

— Гадки не маю, — відповіла Мрія. — Деяким, знаєте, не щастить.

— Тобто?

— Ну… можна на таке перетворитися.

— Що???

— Буває.

— Як це «буває»?

Мрія з войовничим виглядом ухопилася руками за стегна.

— А ви гадаєте, легко було виперти звідси стільки сімей, що не бажали жити в іншому місці?

— Ви…

— Я вже не контролюю прокляття. Принаймні не повністю.

— Ви хочете сказати, що це була людина? — я забрала тремтячу долоню з пухнастої голови Дивника і приголомшено вирячилася на нього.

— Не обов’язково, — заспокоїла Мрія. — Це міг бути песик або їжачок.

— Бурецвіте… — простогнала я, — то, може, це… Мереж?

Чи то мені здалося, чи то в очах шукача промайнула втіха.

— Може бути, може.

— Ну, це не так уже й важливо, — Мрія прагнула змінити тему, — мене непокоїть інше.

Я розвалилась у кріслі, ніби труп, вбитий із гвинтівки.

— Вас щось непокоїть? — перепитав Бурецвіт.

— Так. Як ви звідси виберетесь.

— Угу. Це ви правильно непокоїтесь. І як ми звідси виберемося?

— Ну… пішки.

— Пішки? Пішки далеченько, — стурбовано заперечив шукач.

— Ну, а як? Транспорту ніякого нема.

— Лю-юди! Лю-юдоньки! Що ви зі мною робите, щоб вам повилазило. Хто-небудь! Якщо не відгукнетесь, я… я за себе не відповідаю! Я… я вчиню суїцид!

— Мереже! — зраділо відгукнулася я, вистрибнула з крісла і вилетіла у прочинені парадні двері.

— Мереже!

Вкритий багнюкою, з хаосом на голові, мій учень, похитуючись, плентався широкою вулицею.

— Лірино! У мене був поганий день. І погана ніч. Я помираю… Де ви були? Де всі?! Що тут відбувається?! Якщо я здохну тут, ніхто мене не згадає! Я ще нічого не встиг зробити, Лірино! Жодного бісового шедевра на моєму рахунку, розумієш?! Мені ще рано здихати!

Я підбігла до Мережа, швидко його оглянула, чи цілий.

— Де всі, тут усі вимерли, Лірино? Ти в порядку?! — він вчепився мені в плечі і почав щосили трусити.

— Т-т-так, усе д-д-добре. Прип-пини!