Марія Ряполова - Бурецвіт

Тяжкі двері були напівпричинені. Нашому поглядові відкривалася вузька сіра смужка. Смужка того, що за дверима. Хоча нічого конкретного там розгледіти було не можна, вона притягала до себе, як магніт. Притягала і лякала.

— Не подобається мені все це! — пробурчав Бурецвіт.

Міг би і не казати. Ми піднялися сходами на ґанок й зупинилися. Дивник сидів на моєму правому плечі й застережливо гарчав.

— Не дратуй мене, тварино!

Моє серце й так шалено сіпалося у грудях, а розум переконував його, що нічого особливого там бути не може. Це ніби дивишся фільм. Он він, герой, входить до будинку. Ти хвилюєшся за нього, але не хвилюйся. Він увійде і все буде нормально. Ось він увіходить. Не переживай, це ж тільки фільм. Ось він усередині. Все чудово. Він йде темним коридором, над його головою звисає павутиння. Не бійся, це ж тільки фільм. Моторошна музика. Ось на нього кидається велетенський кажан зі щелепами крокодила і відкушує йому голову. Ти здригаєшся і відразу посміхаєшся. Бордова кров заспокійливо фонтанує. Ну от, усе гаразд. Де мій поп-корн?

Це ж наш справжній світ, світ безпечного страху. Фільми жахів, атракціони в парку. Ми платимо гроші, щоб полоскотати собі нерви. Звичайно, є речі, яких справді варто боятися. Але ніж думати про них, то краще сходити в кіно.

Я знаю, що лихі події не трапляються насправді у лісах із монстрами та селищах без жодної живої душі. Лихі події трапляються на автостраді, на міській вулиці, навіть на власній кухні.

Але ж не тут.

Бурецвіт штовхнув двері. На них це ніяк не подіяло. Тоді він наліг усім тілом і повільно пересунув їх уперед, щоб можна було влізти. Коли ми продерлись у коридор, він зачинив їх.

— Що ти робиш? Ми хоч вийдемо?

— Вийдемо. Мені так спокійніше.

Кістяків у хаті не було. У кімнатах панував безлад. Шафи майже порожніли, але багато речей лишилося тут. Ніби помешкання після швидко проведеної депортації. Дивник сумно шмигав між меблів.

— Які мудрі люди. Вони повшивалися звідси, — промовив шукач.

Я сіла у вкрите пилом крісло.

— Це місце прокляте, Бурецвіте. Ти все життя мріяв побувати у проклятому місці.

— Я піду гляну на кухні. Може, якесь добре диво.

— Води… — простогнала я.

— Води нема, — повернувся він через хвилину, — з крана нічого не тече. І нічого нема. Лірино, я мушу тобі дещо сказати.

Я дивилася порожнім поглядом перед себе.

— Ти ще сердишся на мене?

Мені потрібна вода. Дуже.

— Сердишся?

— Бурецвіте, справжні випробування не в тому, що в тебе купа неприємностей, а в тому, щоб при цьому не зриватися на людей, у твоєму злощасті не винуватих.

Дивник висував шухляди і вивалював на підлогу все, що знаходив там.

— Розумієш… тобі казали, мабуть, коли ти вчилася…

Я здивовано поглянула на шукача.

— Тобі казали, мабуть, що русалки можуть захотіти перевірити не лише шукача, а й провідника.

Я сиділа, як по голові вдарена.

— Що?

— Провідник — він не повинен відмовлятися від шукача. Навіть якщо той поводиться як останній козел.

— Перевірити… провідника. Вони вирішили перевірити провідника, — видихнула я з недобрим сміхом.

— Я мав би продовжувати свою лінію поведінки, але, гадаю, це недоречно зараз. Я навіть не знаю, що нам тепер робити. Тут немає жодного зв’язку. Мобільні телефони не працюють. Звичайні теж не працюють. Підняв тут слухавку… тиша. Можна подивитися в інших будинках, але…

Раптом у двері постукали. Власно, гучно, з чималою силою.

Дивник метнувся до нас і застиг із здійнятими вертикально вгору вухами. Я підхопилася і підбігла до дверей. Підбігла, правда, нишком, щоб не було чутно кроків. Дивник так само нечутно вліз по одягу мені на плече. «Не відчиняй!» — прошепотів Бурецвіт за моєю спиною. А що тут відчиняти. Вони і не замкнуті.

Штовхнути тільки треба.

— Можна ввійти? — це був звичайний людський голос. Приємний навіть.

Моє серце калатало як скажене. «А що нам втрачати?»

— Так, — відповіла я.

Двері відскочили вбік. На порозі стояло високе створіння жіночої статі, найгірше, що я бачила в своєму житті. З неї звисали якісь зелені шмарклі, вона ніби з них була створена, і тільки очі були чорними. Повністю, без білків. Я з вереском відсахнулася. Дивника як вітром здуло. Вона, чи, правильніше, воно, вищирило велетенські гнилі зуби і просичало:

— Як довго я на вас чекала.

18

Я кинулася до кімнати, ледь не збивши з ніг Бурецвіта.

— Куди ви? — розгублено вигукнула потвора.

Ми втрьох: я, Бурецвіт і Дивник — влетіли до вітальні.