Марія Ряполова - Бурецвіт

На той час я вже погодився жити із жінкою, яка скоїла кілька десятків різних злочинів і близько сотні аморальних вчинків. Я був взірцем терпимості. Я казав, що людина не завжди може контролювати себе, що не всі мають сили перебороти свої лихі прагнення, що життя буває жорстоким і вимагає жорстокості. Що добро і зло — це все умовності, це дуже відносно. Я міг би написати бестселер для в’язнів, стільки розумного я казав їй у такому плані. Але я ніколи не міг уявити, щоб вона справді скоїла щось таке, про що питала. Я гадав, що коли дізнаюся, що ж вона такого в своєму житті начудила, то це буде якась дурниця, а переживає вона через загострене відчуття провини, властиве її чутливій і світлій душі.

Він замовк. Ми сиділи за столиком біля вікна, перед нами були тарілки з їжею, подекуди розворушеною виделками, але майже не займаною.

— У тебе не надто проста доля, — нарешті вимовила я. — Але то ще не привід комусь її віддавати.

— Про що ти хотіла поговорити?

— Про русалок.

— А… я гадав, про міру моєї вдячності.

— Ні, про русалок. Ти можеш до них піти, я домовилася.

— Ти гадаєш, мені слід продовжувати пошуки орхідеї?

— Ти їх іще не починав, — сказала я і потягла винце з бокала. — Втім, перше, що тобі слід зробити, це вибити собі оті три роки.

— Так ти і з русалками знайома?

— Моя подруга в них працювала.

— То що мені шукати: орхідею чи докази своєї невинності?

— Мабуть, і те, й те.

«Бо, мабуть, нічого не знайдеш», — ледь не додала я.

— Русалки… треба продумати, що їм казати. — Бурецвіт розрізав свій охололий біфштекс навпіл.

— Так, треба. По-перше, слід звернути увагу русалок на чародійську нахабність. Як тебе грубо і непереконливо обдурили, а тепер просто шантажують. Як це дико і по-варварському. Які дешеві засоби: наречена-людожер, безглузде самогубство, похорон. Це образило твою гідність. Могутність чародія з такими брутальними засобами не повинна зрости за твій рахунок. Могутні нахабні чародії — це недобре. По-друге: ти здатний і гідний знайти свою орхідею. Ти не маєш наміру віддавати орхідею чародієві. Коли ти знайдеш орхідею, у тебе буде достатньо сил і можливостей, аби показати всьому світові, що ти йому нічого не винен. Ти поставиш його на місце. Нахабні чародії, поставлені на місце, — це добре. Ти не маєш жодної думки, щоб віддати чародієві орхідею. Компроміси — не твій шлях, ти краще віддав би долю. Ти на все здатен і на все згоден. Це вже не його полювання, тепер це — ваш двобій. Ти не можеш бути певен на сто відсотків у своїй перемозі, втім, ти певен у своїй витривалості. По-третє, якщо вони почнуть цитувати Шекспіра або Святе Письмо — не звертай уваги, вимагай чіткої відповіді.

Я оглянула Бурецвіта, розмірковуючи, чи схожий він на той героїчний образ, який я йому підготувала. «Нічого, ця людина погодилася колись одружитися з дівчиною, яка була б суперзіркою в пеклі».

11

Була ще одна річ, яка мене непокоїла. Людина, яка мусить віддати свою долю, не повинна нікому про це розповідати. Бо це ускладнює процедуру привласнення долі. Інші люди після передання долі всі події свого життя, пов’язані зі знедоленим, уважають наслідком спілкування з чародієм. Хоч вони можуть і не знати, що це чародій. Усі події в житті Бурецвіта будуть пов’язані в пам’яті людей з особою Моротемна — чародія, що забере долю. Але ж вони не забувають нічого.

Наприклад, одного ранку я прокинуся і подумаю: «А хто купив у мене таку-то папороть? А, Моротемн. Він іще шукав орхідею долі. Стоп, нащо йому орхідея долі? А, він казав, що хтось хоче забрати його долю. Стоп. То, отже…» Якась маленька думка в моїй голові може зруйнувати все.

Тому коли багато людей дізнаються про те, що хтось має втратити долю, це дуже важко виправити. Тоді чародій відмовляється від долі та робить те, що обіцяв: насилає прокляття.

Але чародіям нема сенсу насилати прокляття. Чародії прагнуть чужих доль. Тому, коли на їхньому шляху стають перешкоди, вони намагаються їх подолати.

А зараз один мій знайомий чародій має одну невеличку проблему.

Мене. І мій приятель Бурецвіт має ще одну проблему до всіх інших.

Мене ж.

Адже якщо я розпатякаю всім, що знаю, він не зможе врятувати своїх близьких.

Він би, може, й не розповідав мені. Але ж я здогадалася.

Можливо, він і не знав, що цього не можна робити. Я ж йому не казала. Дивно, що чародій йому не казав.

Ви спитаєте, нащо ж я тоді вигукнула: «Ну то що, зізнавайся, я маю рацію? То це в тому річ, що хтось хоче твою долю?» Відповідаю: бо дурна. І чародії із їхніми правилами мені тоді були не в голові.