Марія Ряполова - Бурецвіт

— Як так «усе скінчено»? Я вже домовилася про зустріч із русалками… Що ж робити?

У крамниці було чимало роботи, проте я швидко вдяглася, витратила п’ять хвилин, щоб дізнатись у програми, де живе людина з ім’ям, прізвищем і роком народження, про які я довідалася за час свого спілкування з Бурецвітом, подивилася на мапі, куди прямувати, і, звелівши балакучим водоростям і співочому кущикові повтішати плакуче деревце, рушила геть.

8

— Чо-орнобривців насіяла мати у мої-їм світанковім краю-ю…

Так співав дзвоник всередині помешкання Бурецвіта, поки я тиснула кнопку. Господаря вдома не було.

В одному з вікон будинку красувалася папороть зі сріблясто-золотою квіткою. Поруч із нею був горщик із квіткою, яку в народі називають «вогник».

«У нього є вогник, і він купив його не в мене», — незадоволено подумала я.

— Ви до Бурецвіта? — почулося раптом позаду. Я повернулась. За кілька кроків від мене стояла повна жінка похилого віку.

— Так, до нього.

— А ви теж їсте живих немовлят?

— Е? Ні, а що, Бурецвіт їсть живих немовлят?!

— Ні, але його колишня дівчина так харчувалася.

— О… гм… А ви не знаєте, де він?

— На похороні, де ж іще.

— Він помер? А, ні, мабуть, його дівчина померла?

— Так.

— Це він її… того?

Жінка гмикнула і криво посміхнулася.

— Сумніваюся.

— Ви знаєте, де цей похорон?

— Звісно, знаю. На кладовищі.

— На тому, що за містом?

— Ні, на головному.

— Отам, де музиканти і поети?

— Так.

— Але ж там уже нема де ховати.

Жінка знизала плечима.

— Може, когось посунули.

9

На цвинтарі було тихо, тільки пташки цвірінькали. Похороном і не пахло. Весело виблискували на сонці обеліски, життєствердно шелестів у кронах дерев вітер і розносив пахощі від барвистих квітів, що милувaли око. Мені довелося чимало пройти, перш ніж я помітила невелике зібрання людей у чорному.

Вони не видавали жодного звуку. Ніяких промов, ніякої музики, ніяких зойків.

Ніхто не плакав, всі стояли зі скам’янілими обличчями, ніхто навіть не перешіптувався. Якось це було дивно. «Треба було хоч плакуче деревце із собою взяти», — подумала я.

Нарешті я побачила труну. Це була, мабуть, дорога труна, хоч я і не тямлю особливо в трунах.

Небіжчиця була вбрана у весільну сукню, якій би позаздрила будь-яка жива наречена. Одяг і всі аксесуари були в такому порядку, в якому вони можуть бути, лише коли людина в труні.

Граційно складені на грудях руки, ніби дизайнером розкладені, а не накидані, як зазвичай, квіти, мармурове обличчя під фатою.

Я підійшла ближче. Гостренький носик, чітко окреслений бантик губ, вигнуті тонкі брови над заплющеними очима, високе біле чоло — все це в рамі кучерявого (або підкрученого?) каштанового волосся.

Ця дівчина всім своїм виглядом заперечувала факт власної смерті. Просто спляча красуня, що чекає на поцілунок свого принца.

Я роззирнулась у пошуках принца.

Так, він був тут. Блідий, як його наречена, з застиглим поглядом трохи ошалілих очей, Бурецвіт досі мене не помітив. Усі м’язи його обличчя були напружені і, як це не дивно, він був єдиний тут, хто своїм виглядом виказував сум.

Якийсь чоловік кивнув іншим, і раптом вони притягли кришку труни і досить незграбно її накрили. Спляча красуня, яка споживала живих немовлят, навіки зникла у темряві дорогого дерев’яного короба.

Я обійшла зібрання по дузі й наблизилася до Бурецвіта.

— Добридень, — сказала я.

— Що… що ти тут робиш?

— Дякую за листівку, дуже сентиментальна. Зайчик мене пройняв.

— Я… я взяв першу-ліпшу, мені не до того було.

— Для тебе важливо залишатися тут?

— Ні, — здавлено промовив він.

— Відійдемо?

Він кліпнув очима, і ми попрямували алеєю, по обидва боки якої було зарито повно кісток відомих людей.

— Це ти її вбив?

— Ні! Тобто, в деякому сенсі.

— А що сталося?

— Вона сама.

— Гм. Але якщо вона мертва, то їй твоя доля не знадобиться, а раз так, то ти не мусиш її віддавати. Адже ти присягався дівчині, а не її батькові.

— Він уважає якраз навпаки. Вона ніби наклала на себе руки через мене, через те, що я її розлюбив. Навіть записку лишила з відповідним змістом. То я й порушив обітницю, і довів її цим до самогубства. Тож мушу розплатитися власною долею.

— У тебе ще є два роки.

— Він вимагає віддати долю зараз.

— Я розумію, але в будь-якому разі людині дається час, аби вона змогла спробувати відшукати орхідею долі. А він усе-таки розумака. Я ще думала: якось слабо вони за тебе взялися. У тебе залишався варіант одруження, а хоч би якою була наречена, між утратою долі та одруженням ти обрав би одруження. А тепер — усе. Не так він її любив, як тобі гадалося.