Марія Ряполова - Бурецвіт

— Річ у тім, — продовжувала моя закохана подруга, — що він подарував мені букет квітів.

— Ну?

— Що ну? Подарувати зрізані квіти — все одно, що подарувати напівпридушене кошеня.

Я замислилась.

— Чогось мені здається, що я колись таке казала.

— Так, ти казала, і я тепер використовую. Я сказала, що квіти приймаю тільки в горщиках.

— О, молодець! Треба було дати йому в той момент адресу моєї крамниці.

— А ти як живеш тут?

— Живу потроху. Слухай, я щось таке пам’ятаю, ніби ти колись спілкувалася з русалками?

— Спілкувалася. Я в них працювала. Відповідала на телефонні дзвінки.

— Справді? А їм можна зателефонувати?

— Так, але прості смертні зазвичай не знають цього номера.

Ой, важка була робота.

— А що ти робила?

— Ну, в мене була така велика товста книга. Щось на кшталт збірки афоризмів. Там були різні загадки, філософські віршики, цитати з якихось премудрих книжок, прислів’я та приказки і подібна мура. Вони були розсортовані по темах. Ну от, телефонує хтось. Щось питає чи починає пояснювати. У всіх же якісь проблеми, знаєш. Я, замість того, щоб йому нормально відповісти, кажу: «Зачекайте хвилинку», беру оту книжку і знаходжу якийсь вислів, який мав би стосунок до того, про що мені щойно казали. Що більше плутаний, то краще. Якщо нічого не знаходжу, то беру щось таке загальне, філософське, про сенс життя. І зачитую. Зачитувати треба було гарно, з інтонацією, якось із натяком. Після цього мій співрозмовник зазвичай казав: «Що?» або «Га?» Я тоді видавала щось на кшталт: «Добре поміркуйте над цим», або «Це — порада від русалок», або «Ви ще маєте шанс змінити своє життя», — і клала слухавку. Була ця книга і в електронному вигляді, але я віддавала перевагу надрукованій.

— А ти впевнена, що правильно розуміла, про що тобі кажуть, і знаходила доречні цитати?

— Звісно, не впевнена. Я ж кажу, робота тяжка. Це ж усе впливає на імідж русалок.

— А якби я захотіла зустрітися з якоюсь русалкою, то це можна було би зробити?

— Теоретично можливо.

— Розумієш, мені треба розширювати асортимент, а хто ж, як не русалка, стане у пригоді в такій справі. Ми могли би налагодити співпрацю. У моїй крамниці є унікальні види, а русалки мають цікавитися унікальними видами.

— Я можу допомогти тобі влаштувати таку зустріч. Тільки маю попередити, що русалки дратуються, коли їх турбують через дрібниці.

— А як вони знають, що дрібниці, а що — ні? Я впевнена, що моє питання — не дрібниця, хіба вони можуть переконати мене в протилежному?

Вона усміхнулася, поглянувши на мене.

— Подруго, ти така рішуча.

— А що?

— Мені здається, ти на все здатна заради своїх зелених дружбанів.

— Тобі так здається?

— Просто ти мала би більше уваги приділяти людям. Ти не бачиш людей.

— Я не бачу людей? Я бачу людей вісім годин на добу, мені вже млосно від того, що я бачу. З рослинками я відпочиваю.

— Так, але люди, яких ти бачиш, для тебе тільки клієнти. А клієнти — це, вважай, взагалі не люди. Ти ж тільки подумай, в усіх цих людей є свої радощі, свої проблеми — ти про них гадки не маєш.

— Так, у моїх клієнтів багато проблем, добре хоч я не мушу всіх їх вирішувати. Не хвилюйся, я пам’ятаю про людей, подруго.

7

«Все скінчено. Я маю висловити Вам подяку за співчуття і розуміння, за всю ту важливу інформацію, яку Ви мені надали.

На жаль, відворот не знадобився. Тепер я не зможу одружитися з моєю нареченою, навіть якщо б і захотів. Її більше нема серед живих.

Моя доля, мабуть, перейде до рук чародія. Я гадаю, що він, може, навіть краще знає, як нею розпорядитися.

Ще раз дякую Вам за все.

Бурецвіт».

Таку листівку я отримала за два з половиною тижні після останньої зустрічі із шукачем орхідеї. Я прочитала її вголос, і плакуче деревце ледь не сказилося. На звороті листівки було зображено зайчика з морквою, вбраного у біле дитяче платтячко.

— Цить, — гримнула я на плакуче деревце, яке ревіло і кричало диким розпачливим криком. — Помовч!

— А-а-а! У-у-у! Горе-е-е!

— Дурня якась, — пробурмотіла я, — він що, її вбив?

— А-а-а!

— Господи, коли тебе вже хтось купить?

— О-о-о, у-у-у! — останній ряд звуків піднявся до неймовірного тону, і в мене склалося враження, що зараз упаде стеля й розчавить і мене, і невтішну рослину. Мені дедалі частіше спа дало на думку, що плакуче деревце можна використовувати у воєнних цілях.

— Ну, годі вже!

Слава Богу, сьогодні в крамниці був вихідний. Я вийшла надвір і почала розворушувати застиглі думки в голові.