Марія Ряполова - Бурецвіт

— А з Садівником можуть бути проблеми?

— Авжеж. Ти маєш довести Садівникові, що єси гідним своєї орхідеї.

— Але ж якщо вона є і якщо я її знайшов, то, значить, гідний.

— Розумієш, за час доглядання за орхідеєю Садівники звикають до неї, і тут діє ще й особистий чинник.

— О, Господи!

— Так. Окрім того, якщо русалок іще можна обійти, то Садівників — ніяк. Без їхньої згоди не отримати орхідеї долі. А тепер вони ще й злі та недовірливі.

— Чому?

— Як чому? Садівник не повинен віддавати орхідею нікому, крім людини, чиєї долі є ця орхідея, а зараз їх, бачиш, на торги виставляють. Живий Садівник не дозволив би такого.

— А Садівника можна вбити?

— Кого завгодно можна вбити. — І отримати орхідею?

— Так, але ти отримаєш гарну і дорогу квітку, але не більше.

Орхідеї не пробачають убивства Садівника.

— У-ух. І оце всі люди, які знайшли свою орхідею, пройшли такий довгий шлях?

— Всі. Деяким, щоправда, русалки самі пропонують допомогу в пошуках орхідеї. Це так звані обранці. Якщо спеціального запрошення нема, то шансів небагато.

— Весело.

— Еге ж. І останнє. Якщо ти відшукаєш орхідею власної долі, тобі не захочеться її комусь віддавати. Вийдемо надвір?

Ми залишили крамницю і всілися на ґанку. Мені тут було спокійніше, бо я могла тримати в полі зору ялинки пристрасті.

— Слухай, а що тобі зробиться, якщо ти не віддаси своєї долі чи орхідеї долі, адже вони не можуть її забрати силоміць?

— Тоді на мене і на весь мій рід нашлють прокляття.

— О, то в тебе чимало варіантів: віддати долю, знайти і віддати орхідею долі, одруження і прокляття. Є з чого вибирати. А вона тобі геть не подобається?

Він подивився на мене, ніби я бовкнула дурницю.

— А зілля відвороту не допоможе?

— Не знаю. А як?

— Ну, як… Щоб їй самій розхотілося за тебе виходити!

— Не знаю.

— Варто спробувати.

— Так, я зараз усе пробую. А де взяти таке зілля?

— Я можу зробити.

Ми помовчали.

— Тобі не здається, що тебе дурять?

— Тобто?

— Пригадуєш, я казала, що чародії заволодівають долями через обман або шантаж. Мені здається, що твій випадок — не виняток. Можливо, ця дівчина — не його дочка і навіть не дочка людини, чию долю він забрав. І зовсім вона тебе не любить, і заміж за тебе вона не збиралася. А твої почуття до неї можна було викликати нехитрими засобами. Далі вона витягає з тебе обітницю. Досить темний момент, бо обітниці зараз не в моді, та й обітниця така дивна: «своєю долею». Скоро після того, як ти їй заприсягнувся своєю долею, дізнаєшся деякі речі, про які раніше й гадки не мав. Дещо дуже неприємне про неї. Та й можна було легко призупинити дію речовин, що підігрівали твої почуття. Себто, щоб закоханість не обірвалася з підозрілою миттєвістю, але й щоб вона не затьмарювала жахіття новини. Після цього майбутнє одруження починає видаватися тобі жахливою перспективою. Тут виявляється, що її батько — чародій, і вони нагадують тобі про обітницю, погрожуючи узвичаєним покаранням за зраду — прокляттям на рід.

— Може, так воно і було, — буркнув Бурецвіт.

— Дивися, якщо відворот не подіє, то так воно і є.

6

— Я так люблю тут бувати, так люблю всі твої квіти! Це чудове місце, найкраще у світі, такий гарний краєвид із вікна! Господи, а яка ти гарна сьогодні! Просто диво!

— Сонце, відійди від лілії екстазу.

— Річ не в твоїх квітах, я закохалася!

— І від ялинки пристрасті відійди.

Вона слухняно відступила від деревця спокуси.

— Ну от. Тут на мене ніщо не діє? Його звати Херувим.

— Як?

— Херувим.

— Жах який.

— Він такий сексуальний.

— Угу. Будеш печиво?

— Ні, ти знаєш, щось не хочеться.

Я зітхнула і віднесла в інший куток кущик для схуднення.

— Прогуляймося? Мені тут остобісіло сидіти.

Ми йшли порожньою після дощу вулицею. На асфальті блищали калюжі, в які я намагалася влізти і які старанно оминала моя подруга. Вітер віяв нам в обличчя, тому волосся на очі не кидав, проте піднімав спідницю.

Хмаринки вже розбіглися, небо було ніжно-блакитного кольору, по овиду охоплене рожево-ліловою стрічкою заходу сонця. Пора ще була тепла, але комарі вже зникли, тому я вельми полюбляла перейтися під вечір.

— Ну, як твої справи, подруго? — заговорила я перша.

— А, так. Цей Херувим…

— А коротко ти його як називаєш?

— Все тобі розкажи. Так от, у нього є одна вада.

— Ім’я?

— Ні, ім’я дуже навіть поетичне. У нього кепський смак.

«Ще б пак, із таким ім’ям», — подумала я, але промовчала.