Юрий Щербак - Бар'єр несумісності

Та все часу немає, — і все менше й менше у нього шансів застати Большакових живими.

Виріс хлопчик Боря у високого мужчину, головастого, з одстовбурченими великими вухами та іронічною посмішкою, що блукає по його розумному, хоч і не дуже вродливому обличчю; очі в нього сірі — тільки в одному оці каре вкраплення, — як спомин про батькові карі очі. Мама в Борі була бібліотекаркою, й він вигодувався на книжках, так, як їхній сусід Котька вигодувався на м'ясі, бо його батько був м'ясником. Книжки надали Бориній шкірі шляхетного блідого відтінку й додали бистроти очам і словам, так само, як надмір м'яса надав Котьчиній шкірі пурпурно-боєнського відтінку, поступово перетворюючи його обличчя на пику. Ну а там, де хлопчик читає, ба, ковтає книжки без усякого ладу, без системи, забігаючи на десять років уперед, хапаючи все, що під руку потрапить, — там, знаєте, може з нього вийти щось путяще. Ким Боря хотів стати? Може, письменником? Була в нього та точна й жорстока спостережливість, що конче необхідна письменникові. Та не було одної важливої якості, без якої письменником не станеш: не було в нього наївності . Так. Не було в Борі Голуба тої наївної віри, що його писанина — навіть якщо це буде талановита писанина — комусь буде потрібна, когось зігріє, щось змінить у цьому світі. Він тверезо знав, що всі геніальні думки про людину вже висловлені, всі кращі книжки написані. І що все лишилось так, як було. А як хлопець шанолюбний, він не хотів повторювати того, що було зроблено іншими — й краще за нього. Він зважив на мамині прохання, яка бачила свого сина тільки лікарем, таким, як Теофіл Гаврилович Яновський, і вступив до медичного інституту.

Та швидко Боря зрозумів, що не стане знаменитим терапевтом чи модним хірургом; що не стоятимуть до нього черги хворих і що не ховатимуть його, як ховали в Києві Теофіла Гавриловича Яновського: не відспівуватимуть його в православній церкві, в синагозі та костьолі, і що погруддя Голуба не буде встановлене перед лікарнею на Бессарабці. Дивно, але вже в медичному інституті, на третьому курсі, коли пізно було міняти фах, раптом відкрилися в Борі математично-інженерні здібності, раптом прокинулися в ньому батькові гени, і раптом медицина для нього стала схожа на величезну богадільню, де ніхто нічого певно не знає, де все робиться навмання, де немає загальної теорії — такої, наприклад, як теорія Ейнштейна, — і де панує прагматизм та ремісництво.

До того ж іще виявилось, що Боря не терпить самого вигляду крові: на першому ж практичному занятті з хірургії він зомлів, коли їх завели до операційної. Смішне то було видовисько: здоровий парубок, побачивши, як скальпелем ведуть по шкірі, як легко розкриваються під ножем жовті боки рани, як із них бризкають перші тонкі цівки крові і як яскраво червоніють марлеві салфетки — повалився на руки дівчат із їхньої групи, яким, навпаки, було цікаво й весело дивитись на операцію. Ще гірше враження справив на Борю пологовий зал у Жовтневій лікарні — наче потрапив на бойню. Коли бачив звичайні картини людського народження чи людського скону, почувався млосно, його нудило й починала трясти холодна лихоманка. Але ж відомо, що коли студент медичного інституту якось дочалапає до третього курсу, то потім він мусить стати лікарем, хоч ти лусни. А що Борис Голуб теоретично все знав дуже добре, іспитів не завалював, то якось він там протинявся по практичних заняттях, так і не зробивши жодної операції, не прийнявши пологів та не виконавши жодного розтину людського тіла, ще й вважався при цьому добрим студентом. І хоч як він не зневажав медицину в її сучасному стані, та шість років навчання зробили своє: виховали в ньому тверезу лікарську свідомість, тисячами пагінців прив'язали його до великої науки про людину. Спочатку Боря захопився фізіологією. Зимовими вечорами він годинами просиджував на кафедрі фізіології, на Пушкінській вулиці, майструючи хитромудрий прилад для реєстрації ледве помітних електричних імпульсів, що виникають у нейронах. Вдвох із асистентом, який готував дисертацію на цю тему, вони йшли у смердючий підвал, де містився віварій, брали кішку, прив'язували її до спеціального станка, знерухомлювали за допомогою кураре і вводили в мозок мініатюрні електроди, виготовлені Борею. Відтак чекали, коли на екрані осцилографа з'являться світляні сигнали. Боря почувався як винахідник нової потужної зброї: у затіненій кімнаті спалахували на екрані зеленкуваті параболи, які були не чим іншим, як відбиттям нервово-психічних процесів у мозку кішки; Боря розумів, що зараз вони вторгаються в святу святих природи — у внутрішнє життя мозку, а він не сумнівався, що цей шлях веде дослідників прямісінько до контролю над думками та вчинками людей. Там, у невеличкій кімнаті на кафедрі нормальної фізіології, він усвідомив, що наука дає йому ту силу, якої він ніколи не мав, навіть коли займався боксом, силу, котра не вигасає з літами, силу і владу над людьми, над багатьма людьми, котрих Борис Миколайович зневажав так само, як і Котьку, за те, що ведуть вони вегетативний спосіб життя, турбуючись, переважно, про виконання першої програми — про харчі, випивку та одяг, не забиваючи собі памороки думками про якісь вищі — духовні — матерії. Наука сповнила серце Бориса Миколайовича гординею; відтепер він зверхньо позирав на багатьох людей, які копирсалися в буденних справах, мов ті сліпі жуки, не розуміючи, що коїться навколо них, що сталося з ними в минулому й що чекає їх у майбутньому. Борис Миколайович почувався так, наче належав до якоїсь вищої, ніким не проголошеної, але всевладної касти тих, хто диктує людству нові закони та накреслює нові шляхи.