Юрий Щербак - Бар'єр несумісності

18. Але навіть і не цей різновид трансплантації є найхвилюючіший і найдраматичніший. Невдовзі світ буде поставлено ще перед одним вражаючим фактом — перед трансплантацією клітинних ядер людини. Перші кроки в цьому напрямку ступили американські дослідники Бріггс та Кінг. Принцип трансплантації клітинних ядер полягає в тому, що ядро пересаджується за допомогою мікроманіпулятора в жіночу яйцеклітину, після чого така запліднена яйцеклітина вміщується в матку, де з неї розвивається нормальний плід. Пояснимо цю ідею.

У кожній клітині людського організму — будь то епітеліальна клітина на кінчику пальця, або клітина слизової оболонки рота, або клітина кишечника, або мозкова клітина — міститься набір хромосом, в яких за допомогою генів (різних ділянок молекули ДНК) записано креслення людини, її найповніші «персональні» дані — як фізичні, так і риси вдачі й перелік здібностей. Тепер дивіться: ми відрізаємо ножицями малесенький клаптик шкіри на лівій нозі Наполеона. Під контролем мікроскопа виймаємо з клітини (однієї з тисяч, з яких складається цей клапоть) ядро — повний генеральний план Наполеона Бонапарта, і переносимо, трансплантуємо це ядро до відокремленої жіночої яйцеклітини. Методика запліднення вже розроблена й застосовується в наукових лабораторіях. І от що важливо: істота, яка народиться внаслідок такої трансплантації, матиме ознаки лише прищепленого ядра — тобто буде точною, абсолютною копією Наполеона.

Перед людством відкриваються хвилюючі й ще невповні усвідомлювані перспективи збереження й багаторазового відтворення великих філософів, видатних мислителів, геніальних вчених. Ким би вважався той мужчина, котрий віддав би свої хромосоми для трансплантації? Батьком нової істоти? Ні. Бо нова істота не була б його дитиною, вона була б ним самим , його копією, його відтворенням. Ким би вважалась жінка, котра погодилася б народити що нову істоту з введеної іззовні яйцеклітини? Матір'ю цієї нової істоти? Ні. Бо вона б мала до нового створіння тільки посереднє відношення — як годувальниця, а не як мати, котра віддає дитині частину своїх генів.

Коли б метод трансплантації клітинних ядер було розроблено й запроваджено в практику десятьма роками раніше, Америка мала б змогу спокутувати свій гріх і воскресити президента Джона Ф. Кеннеді — і через 42 роки Сполучені Штати знову мали б порядного й симпатичного президента… Та доля вирішила інакше. Джон Ф. Кеннеді спочиває на Арлінттонському кладовищі, натомість Сполучені Штати випродукували 10 000 екземплярів його колишньої дружини — нині мільярдерші пані Жаклін Кеннеді-Онассіс. На разі пані Онассіс відтворено без допомоги ядерної трансплантації. Її виготовлено з полівінілу й виставлено голу у вітринах американських магазинів — на знак ганьби й зневаги до неї, колишньої улюблениці всього народу. Лялька має на зріст 165 см, обсяг бюста 86 см, талії 54 см, стегон 86. Вага 10 кг. До ляльки додаються перука та білизна з чорного прозорого нейлону. Лялька легко згинається й може приймати будь-яку довільну позу, її можна наповнювати теплою водою й вживати замість грілки. Пані Жаклін Онассіс коштує 200 доларів».

Хоч Борис Миколайович Голуб, автор другого «Канону» (автором першого, як відомо, був Авіценна) і любив повторювати, що він народився під знаком Цифри та Іронії, та нам доведеться спростувати це твердження. Борис Миколайович народився під знаком золотої київської осені 1934 року в акушерській клініці на бульварі Шевченка; пологи були складні, пуповина затягнулася зашморгом навколо шиї Бориса Миколайовича, але досвідчена акушерка, просунувши палець, трохи послабила зашморг, а відтак і зовсім усунула небезпеку, врятувавши для людства майбутнього кібернетика й філософа. В Ботанічному саду, з яким межувала клініка, падали з дерев каштани — маленькі зелені їжачки; вони розколювались об тверді плити доріжок, і з них викочувались лискучі темно-брунатні серця. Борис Миколайович народився під іншими планетами: того дня, коли він з'явився на світ, у Радянському Союзі було скасовано картки на деякі продукти харчування. Того ж таки дня, коли народився Борис Миколайович, у далекому Марселі було вчинено замах на сербського короля Олександра та міністра закордонних справ Франції Барту. Тридцятьма роками пізніше, коли Борис Миколайович Голуб проглядав документальний фільм, його огорнуло дивне почуття: він дивився, як стрибало на екрані обличчя короля, котрий прихилив голову до борту автомобіля, як хтось, мов у навіженому сні, обмацував пальцями худу щоку вбитого, як бігли люди, як басували поліцейські коні. Нібито й не мала ця подія ніякого зв'язку з народженням у далекому Києві хлопчика Борі Голуба, а все ж він почувався так, наче то в нього стріляли гестапівські скритовбивці, тільки не влучили; він не встиг ще народитись, а в нього вже стріляли, вже намагалися звести зі світу. Так воно й було, насправді, і через сім років, коли вони евакуювалися з мамою з Києва, потужна воєнна машина цілої Німеччини працювала на повних обертах, щоб вбити вразливого хлопчика, у котрого під час нальотів завжди починалась блювота. Тільки за Волгою, у милій дерев'яній Сизрані; вони полегшено зітхнули. Попід будинками було прокладено дощані пішоходи, а Боря ходив у сандалях на дерев'яній підошві, й коли біг, торохкотів на всю вулицю, мовби з кулемета строчив. Їм із мамою надала притулок у себе в домі його вчителька з першого класу — Зінаїда Іванівна Большакова. Чимось припав їй до душі худий окатий хлопчик, котрий говорив із м'яким акцентом і не вимовляв літери «г»: він казав не «гвардія», а «хвардія», не «піанєр», а «піонер». Вона забрала їх із якоїсь несосвітенної халупи й привела до себе — дала їм окрему кімнату, чистеньку, пофарбовану в голубий приємний колір. Кімнату її сина Саші. Хто йото знає, чому так полюбила Зінаїда Іванівна малого Борю. Може, він нагадав їй Сашу, її сіроокого єдиного Сашу: з цим талановитим вісімнадцятилітнім хлопчиком, котрому пророкували велике майбутнє в математиці, сталось нещастя. На початку війни необачно десь сказав він у компанії друзів, що, мовляв, кричали, ніби наша армія найсильніша, а воно бач — міста наші летять, як карткові хатки… Його заарештували як провокатора й панікера. Може б, ще змилувались над ним, може, якось зам'яли б цю справу, якби не те, що під час обшуку знайшли в кімнаті Сашка старий — з часів революції — заіржавілий наган з обламаним курком: виміняв колись Сашко у котрогось із хлопців за колекцію марок. І тоді за суворими законами воєнного часу припаяли Сашкові п'ять років. Нещастя зістарило Большакових. Сашин батько — Микола Олімпійович Большаков — бухгалтер якоїсь контори — став ще мовчазнішим і похмурішим. Він майже ніколи не розмовляв із квартирантами, поринувши весь, у книги. Він читав і перечитував Чехова та Буніна, — мовби на їхніх сторінках сподівався знайти відповідь на страшні питання. Таким він запам'ятався Борі Голубу: згорблений, жовчний, сухий, сидить над триногим таганцем, розігріває в горщику вечерю. В лівій руці тримає червону гумову клізму й методично здавлює балончик — роздмухує вогонь у жаринках; у правій руці держить томик Чехова — все читає й читає при червонястих слабких відсвітах полум'я. Запам'яталось Борі, як наприкінці 1942 року раптом почали до Большакових повертатися продуктові посилки з табору, в якому перебував Саша. А потім отримали вони коротке звідомлення про його смерть від запалення легенів. Простоволоса, кричала вночі його вчителька Зінаїда Іванівна, а вранці, спухла й згасла, вона вчила їх виводити на дошці слова: «Ми не раби. Раби не ми». Майже водночас прийшла з фронту похоронна на Бориного батька. Мама кричала, а потім, обійнявшися з Зінаїдою Іванівною, вони плакали-горювали вдвох, і горе зріднило їх. А Боря ніяк не сприйняв повідомлення про смерть батька, бо встиг призабути його, а що читав того дня смішну книжку «Бронепоїзд Ґандзя», то голосно засміявся, й мама кинулась бити його, та Зінаїда Іванівна не дала. Коли настав їхній час повертатися в Київ, Зінаїда Іванівна не хотіла відпускати їх, а старий Большаков раптом подарував Борі святиню, що лишилась од Саші, — гарний велосипед із динамо-машиною і ліхтарем спереду. Та не лише велосипед — щось більше вивіз Боря з Сизрані: щемливе почуття любові до Росії — до засніжених просторів та дерев'яних містечок, до людей, котрі приймали їх у своїх чорних хатах, ділилися куснем хліба; болить у нього серце, коли він згадує Сизрань, і йому здається, що він чимось завинив перед Большаковими. І йому болісно хочеться поїхати туди, і знайти їх, і хочеться, щоб вони були ще живі, й хочеться стати йому перед ними на коліна й поцілувати руку Зінаїді Іванівні.