Юрий Щербак - Бар'єр несумісності

1962 рік . Лікар Молт у штаті Массачузетс (США) пришиває відрізану руку 12-літньому хлопчикові, котрий потрапив під поїзд. Цю операцію проведено за методикою А. Г. Лапчинського.

1963 рік . Професор Джеймс Кемпбелл (Нью-Йорк) повідомляє про вдалі пересадки нервів, узятих від померлих.

1963 рік . Джеймс Харді з хірургічного центру Джексон у штаті Міссісіпі робить першу в світі пересадку легенів. Хворий помер на 18 день від ниркової недостатності. До 1969 року в світі зроблено 14 спроб трансплантації легенів. В одному випадку хворий з пересадженими легенями прожив 3 місяці.

1964 рік. 23 січня . Той самий Джеймс Харді пересаджує 68-літньому хворому мавпяче серце. Серце нормально скорочується, але обсяг його камер і сила м'язів виявляються замалими, хворий невдовзі вмирає.

1965 рік . За даними Муррея, на початок року в світі зроблено 241 операцію трансплантації трупних нирок, причому 70 нирок успішно функціонують. В Радянському Союзі академік Б. В. Петровський проводить 42 трансплантації нирки — в 22 випадках нирка береться від живого донора, в 20 — від трупа.

1967 рік, 3 грудня . В Кейптаунському госпіталі Гроте Схюр професор Крістіан Барнард пересаджує 55-літньому чоловікові серце 25-літньої жінки, яка потрапила в автомобільну катастрофу. Трьома днями пізніше хірурги в Брукліні (Нью-Йорк), очолювані д-ром Едріаном Канторовіцем, трансплантують серце двотижневій дитині, що вмирає через б годин по операції.

1968 рік, 2 січня . Професор Барнард знову пересаджує серце 58-літньому дантистові Філіпу Блайбергу. Через чотири дні доктор Норман Шамуей, котрий, власне, розробив методику пересадки людського серця, виконує в Стенфордському медичному центрі аналогічну операцію — тільки набагато складнішу: опріч трансплантації серця, довелося зупиняти шлункову кровотечу, видаляти запалений жовчний міхур, перетинати блукаючий нерв та ампутувати селезінку; хворий помер через два тижні по операції.

1968 рік . На кінець року в світі зроблено 5 пересадок печінки. Лише один із хворих прожив з трансплантованою печінкою п'ять місяців, але й це вважається неймовірним, фантастичним досягненням.

1968 рік . Проведено пересадку серця людині від вівці.

1969 рік . Олів'є (Франція) повідомляє про трансплантацію тонкого й частини товстого кишечника. На 26 день внаслідок реакції відторгнення хворий помер.

1969 рік . В Х'юстоні (штат Техас) доктор Конрад Мурі вперше в історії медицини провадить пересадку ока 54-літньому пацієнтові; за донора є хворий, котрий помер від пухлини мозку.

1969 рік, 6 червня . На 2-му Міжнародному симпозіумі з пересадки серця в Монреалі оголошено, що досі в світі проведено 134 пересадки серця. Близько 20 % оперованих живі, 17 % хворих ведуть активне життя. 13 хворих живуть понад 6 місяців, 2 хворих — понад рік.

Це тільки ранок, це тільки перші, промені нової ери.

17. Ми наближаємось до пересадки голів — і це буде новий етап у біологічній історії людини. Ймовірно, що спочатку хірурги підуть шляхом В. П. Деміхова і трансплантуватимуть голову людини до тіла якогось добровільця, який погодиться жити з двома головами: такі операції В. П. Деміхов неодноразово робив на піддослідних тваринах. У цьому випадку буде експериментально вирішуватись одна з таємничих проблем людської психології — проблема вибору й проблема внутрішнього конфлікту в обстановці напружених ситуацій., Що почуватиме двоголова істота? Чи стане її духовний світ складнішим та суперечливішим? Чи з'являться в рисах такої людини нові моральні якості, пов'язані з існуванням двох мозкових центрів? Чи подвояться інтелектуальні здібності двоголовця?

Щоправда, якщо вірити повідомленню однієї американської газети за 1869 рік, дослідники вже мали змогу запізнатися з життям двоголовця. Отож, у Бостоні жила якась місс Келлі з двома головами. Вона розмовляла, співала, їла та пила обома ротами, які діяли одночасно. Тим самим вона споживала вдвічі більше їжі, ніж звичайний смертний. Вона співала дуети двома різними й досить приємними голосами. Місс Келлі могла також вести розмову нараз із двома співбесідниками. Інколи, коли на неї находила нудьга, вона розмовляла сама з собою. Що ж, людству вже залишилося недовго чекати, аби перевірити правдивість цього повідомлення..

Ось що пише про трансплантацію голів відомий американський хірург професор Роберт Уайт (1968), керівник відділу в Клівленд Метрополітен Дженерал Госпітал, який вже робив спроби трансплантації мавпячого мозку: «Немає жодного сумніву, що ми в змозі відділити мозок людини, так само як робимо це з мозком мавпи. Потребуємо для цього тільки звичайну кров. Лише виникає питання: чи маємо право робити це? Аби жити нескінченно довго, мозок має отримувати кров від людської істоти, що тішиться добрим здоров'ям. Чи маємо право скористуватися здоровою людською істотою з метою утримання життєздатності мозку, навіть якщо це мозок Ейнштейна? Знаю тільки, що сьогодні ми змогли б цілком підтримувати життєдіяльність Ейнштейнового мозку… Коли я відділяю мозок від тіла, інтелект та особовість мозку залишаються недоторканими. Щоправда, мозок послуговується тілом як інструментом для одержання інформації, але те, чого він навчився, не гине враз із утратою тіла. Все, що він набув, — тобто фантазія, пам'ять, а також здатність до асоціювання залишаються в ньому після вилучення з тіла. Я заризикував би навіть твердити, що ізольований мозок міг би розв'язувати найвишуканіші математичні та етичні проблеми, користуючись не тільки колишнім досвідом, але також і новим досвідом стану ізоляції, в якій він опинився. Він міг вдаватись до нової логіки, що постала в новій ситуацій. Простішою була б звичайна трансплантація людської голови до іншого тіла. Це не важко зробити. З людськими судинами легше впоратись, ніж із артеріями мавпи. Єдиною конкретною перешкодою е зшиття перерізаного спинного мозку. Але проблему можна було б вирішити за допомогою молекулярного мосту, який передавав би імпульси з головного мозку до нижчих ділянок нервової системи. Пересадку можна провести, користуючись сучасною технікою. Японці це зроблять першими, а не я, бо я ще не вирішив дилему: чи варто це робити взагалі? Кажуть: варто заради врятування голови великої людини. Але чим маємо міряти його «велич»? Кого маємо вибирати? Великого математика? Великого філософа? І хто має виконати вибір? Візьмімо голову Ейнштейна. Чи сам Ейнштейн погодився б на це? Чи поставилося б до нього прихильно суспільство? Хтось неодмінно б сказав, що то є порушення законів життя, бо кожен має право на смерть, коли момент смерті настає».