Юрий Щербак - Причини і наслідки

— Хочете, я покажу вам таке місце, з якого видно весь Київ? — запропонував він.

— Добре, — погодилась вона. А потім знову дивним, полохливим поглядом пройшлася по ньому, — Може, у вас немає часу… тоді не треба… ви і так приділили мені багато уваги.

— Я йду в міністерство, це по дорозі, — сказав, хоча це зовсім було не по дорозі.

Вони пройшли повз Інститут імені Патона і по вулиці Димитрова почали підніматися вгору, туди, де лежали засніжені горби, за якими ховалися споруди Республіканського стадіону. Жадан знайшов прохід в огорожі й протоптаною стежкою повів свою супутницю на вершину Черепанової гори, на якій, неначе скелети динозаврів., сіріли вигнуті конструкції двох лижних трамплінів — великого, що тримався на вантах, і меншого, тренувального. Підійшли до самих сходів, якими підіймаються стрибуни на великий трамплін. Тут було порожньо, тільки вітер посвистував у сталевих, напружених, як струни, канатах. Подивилися вгору — високо над ними плив примарний силует трампліна, як велетенське вітрило, підняте серед похмурих грудневих хмар, як указуючий перст долі, спрямований у небо.

— Як страшно, — прошепотіла вона. — Невже хтось стрибає звідси?

— Звичайно. Ще й як. Молоді хлопці, майже діти. Для них це нормальна річ.

— Невже ви б дозволили вашому сину стрибати?

— Звичайно, дозволив би, — бадьоро кинув він.

— А скільки йому років?

— В мене… немає сина.

— Тоді легко дозволяти, — зіщулилась вона. Віяв холодний вітер.

Він промовчав, а вона теж не спитала, чи є в нього дочка і скільки їй років. На відміну від Кротової і ще десятків знайомих жінок, які розпитували його про всіх родичів до десятого коліна не тому, що їм це було потрібно, а просто так, з поверхової цікавості, ця тиха, зосереджена жінка, яка погодилась піти з ним сюди, на вершину Черепанової гори, не виявляла до його особистих справ жодного інтересу, і в цьому — тепер він і це зрозумів — крився інтерес набагато глибший, старанно приховуваний і стримуваний.

День складався з безлічі сірих відтінків — від сріблястих снігових схилів котлована, куди летіли й де приземлялися стрибуни, до майже вечірньої спресованості, затіненості центральних районів міста там, унизу, де навколо Хрещатого яру темними кристалами будинків розростався Київ. Лише поруч з ним яскраво, майже фосфорично синіли квадратні щити на трасі трампліна, на яких білими цифрами позначалися метри — відстань льоту лижників.

— Ви не замерзли? — спитав Жадан.

— Ні. Мені цікаво. І страшно.

— У вас ніс червоний. Ви його не фарбуєте?

Вона засміялася й приклала до носа долоню.

— Це його природний стан. Я мерзлячка, навіть улітку мені холодно.

Раптом Жаданові здалося, що похмуре, близьке до полярної сонливості небо розплющило свої важкі, грудневі повіки: наче в крижаній ополонці, далеке сонце пробилося саме над Батиєвою горою, засяяло сліпучо й по-весняному, і все темне, пригасле й сумне в цьому місті враз зникло: перед ними відкрився Київ у всій сферичній замкненості своєї панорами, розкиданої на горах, у всіх своїх вічних знаках історії і творення, наче на картині сучасного художника «синтетиста», який уміє поєднувати речі, віддалені у часі й просторі. Як зачаровані, дивилися вони на місто: він — вгадуючи всі близькі його серцю місця, де минало життя, де з'явився він на світ, де поховані були його батько і рідня й де його поховають; вона — вперше з такою силою і ясністю зрозумівши незбагненну структуру цього міста, яке, завдяки своїм горам, породжувало не тільки в лижниках, а й у кожній людині — віддавна, від печер починаючи, — бажання вільного лету, даючи очищення від дрібного й буденного, сповнюючи патетикою людей, що жили тут, їхнє слово, музику і будівлі, створені тут у давнину. В центрі всієї цієї панорами лежав стадіон; його пофарбовані в рожевий колір трибуни утворювали концентричне коло, схоже на велетенське око, що запитально зазирає в небо.

— Дивіться, — сказав Жадан, обережно взявши Ліду за плечі й повернувши ліворуч. — Ось бачите, там, на горі, наш інститут. За ним Батиєва гора. Ліворуч Байкове кладовище. Там мої поховані… Потім, бачите — високі будинки? То Солом'янка, вулиця Урицького. А далі вокзал… Ви о двадцять другій їдете?

— Так.

— Який вагон?

— П'ятий.

— А тут, у центрі, бачите? Великий дім на горі. Це дім Морозова. Там колись жила моя тітка. Поруч червона споруда — це університет. А там золота баня, дивіться. Це Палац спорту. А тут я живу.