Юрий Щербак - Причини і наслідки

— Вибач, Альошо, але… Олексію Олександровичу, — поправився Жадан, який вирішив ніколи при сторонніх не називати керівника своєї лабораторії на «ти». — Прошу вас. Мені терміново треба піти в міністерство. Завізувати доповідь на симпозіумі. Дозвольте…

— Чого ж ви раніше не завізували? — невдоволено спитав Нечаєв, теж переходячи на «ви», — Через три дні їхати, а ви… Непорядок.

— Закрутився.

— Ваша гостя вже поїхала?

— Так.

— Це теж непорядок. — Нечаєв акуратно поклав свій недопалок поруч з Ларисиним. — На перший раз я промовчав, але надалі будемо робити інакше. Це непродуктивна витрата і сил, і часу. Ви унікальний спеціаліст і заради однієї лікарки просто не маєте права відкривати цілі курси. Треба брати мінімум чоловік двадцять-тридцять, і не з одного району. Скільки тих районів на Україні?

— Чотириста шістдесят вісім, — машинально проказав Жадан, розуміючи, що Ліда в цю хвилину вже пройшла повз газорозподільну будку і повертає в Протасів яр. Там вона може сісти на електричку і загубитися назавжди.

— Олексію Олександровичу, сьогодні в нас перевірка наявності співробітників на роботі, — ворухнулася Лариса, коротко зиркнувши на Жадана. — Мене по секрету попередили.

— Ну от, бачиш…

— Я повернуся, — почав благати Жадан, якому навіть за часів Браги не доводилося зазнавати таких принижень.

— Я нічого не маю проти, будь ласка, йди. Тебе ніхто не тримає. Тільки запишись у журналі. — Нечаєв зобразив широку усмішку. У своєму відділі в Женеві він працював біч-о-біч з китайцем, від якого, мабуть, перейняв деякі мімічні традиції цього великого ввічливого народу.

Жадан вибіг, навіть не подякувавши новому начальству за таке гуманне ставлення до підлеглого; вихором вскочив до кімнати, взяв текст своєї доповіді, накинув поспіхом куртку, всунувши одну руку в рукав, а в другій тримаючи портфель і шапку, і в такому напівроздягненому стані вискочив у двір. Пішов не вулицею, як робили це статечні вчені, що повільно йшли повз дерев'яний будиночок — відділ постачання, що його колись збудував генерал Шульга (якщо батько Савелія Макаровича носив це прізвище, а не якесь інше, скажімо, Грай-Городецький); ковзаючись, побіг навпростець двором, туди, де був віварій, і, продираючись крізь чагарник, яким заросли схили гори, ламаючи хрусткий сніг (пригадав кладовище, що було поруч), дістався дірки в паркані — отого потайного ходу, яким користувався Кучерявий у грізні часи перевірок і зміцнення дисципліни; вперше з вдячністю подумав про таланти Кучерявого: цей хід зберіг йому п'ять хвилин. Проліз через щілину, трохи не подравши куртки, збіг по сходах до газорозподільної будки і опинився в Протасовому яру. Задихаючись, попрямував до товарної станції, відшукуючи серед сірих і темних убрань рудий колір.

Наздогнав її біля Либеді: тут зводили якийсь величезний трубопровід, що важкою аркою, товстою, залізною, суглобистою кишкою вигинався над мостом. Дорога була перегороджена секціями труб, спалахувала електрозварна, стояли самоскиди, автокрани, метушилися будівельники, які для перехожих залишили вузький прохід; щоб не місити грязюки, люди перестрибували з цеглини на цеглину, з горбка на горбок.

Ліда нерішуче стояла перед проходом, не наважуючись ступити в це оптимістичне будівельне місиво.

— Вперед, Лідіє Василівно, — весело сказав Жадан, опинившись поруч з нею, і, не перериваючи свого стрімкого руху, дивуючись, звідки все це в ньому, взяв її за руку й повів якимось звивистим маршрутом, знаходячи заліплені глиною дошки, на які можна було стати, й ступаючи в чиїсь свіжі сліди, де ще не проступила вода. Вона йшла за ним, усміхаючись, анітрохи не здивувавшись, наче так і треба було їм зробити — спочатку попрощатись, а через кілька хвилин зустрітись тут, у цьому місці, роками розбитому хронічним будівництвом, ремонтами, важкими автомобілями з контейнерами, дощами чи відлигами, після яких, як на дріжджах, люто спухала своїми жовтими водами Либідь.

— Уявіть собі, — сказав Жадан, коли вони поминули Либідь, — ми перетнули кордон Києва. Тільки тепер ми потрапили на територію міста. Тут колись була велика битва.

— Будівельників з перехожими?

— На Батиєвій горі стояв хан Батий. Звідси він наступав на Київ. А Либідь — важливий стратегічний водний рубіж.

Вона так і не спитала його, з якої це речі він опинився поруч з нею.

— Я погано знаю Київ. Львів — добре. Київ якийсь незрозумілий, чужий. Я вдруге в Києві, але так нічого й не побачила.