Після вологої задухи акваріумного підвалу надворі дихалося легко. Веселою синьо-білою казковою декорацією стояв у морозяній прозорості Театр ляльок. По Рогнідинській вулиці важко було протовпитися до Палацу спорту: сьогодні відбувався важливий хокейний матч, і десятки страждальців накинулися на самотнього Жадана з запитанням — чи, бува, немає зайвого квитка?
II
Ішла третя година ночі, а він, присьорбуючи гірку вистиглу каву, все ще не міг відірватися від архіву професора Левковича. Дав собі слово, що не кинеться одразу розшукувати папери, які стосувались би спроб Левковича лікувати сказ, а буде поступово, методично перебирати папірець за папірцем, хоч би яким непотребом вони виявились: переконував самого себе в тому, що ніяких слідів отих експериментів 1927 року не знайде, немає чого й сподіватися. Вже побачивши перші папірці, зрозумів, що це був не справжній систематизований збір документів, які б давали послідовне уявлення про життя і наукову діяльність Левковича, а випадкові залишки розрізнених матеріалів; але навіть і те, що зберігала стара сіра папка, сповнило серце Жадана тихою радістю, яку можна було порівняти лише з тим благодатним почуттям, що охоплювало його в бібліотеці, коли він, нікуди не поспішаючи й ні від кого не залежачи, гортав сторінки старовинних газет і журналів, заглиблюючись у світ минулого — у світ, який хвилював хоча б тим, що сьогодні відомо , чим він став, на що перетворився, до чого призвели ті чи інші давні події, давні відкриття, давні людські вчинки, як втілилися в життя перші креслення й формули тих диваків і мрійників, які, самі не відаючи того, готували велетенську, всеохоплюючу світову революцію, тільки не на барикадах, а в тихих лабораторіях — революцію наукову. Час незмірно видовжувався для Жадана, відкриваючи свої лабіринти, швидкості його подолання зростали, десятиліття зміщувались за одним помахом руки, що перегортала сторінку, час утрачав свою залізну побутову одновимірність, свій повільний і тупий напрямок руху лише вперед, у Невідоме, час уже не був замкнений у жорсткі рамки сьогоденного існування — від ранку до вечора, від понеділка до суботи, від року Олімпійського до року Молоді, від народження до смерті. Він повільно подорожував по часу, прискорюючи або, навпаки, пригальмовуючи своє пересування залежно від власної волі, і ця влада над Часом та Історією, над причинами й наслідками належала до найщасливіших хвилин його життя; найчастіше він робив довгі зупинки у дев'ятнадцятому столітті, особливо в його останніх десятиліттях, з приємністю опиняючись у цій відносно спокійній епосі, яка ще не знала світових воєн, концтаборів і атомних вибухів. Працюючи над першоджерелами — численними лікарсько-санітарними хроніками всіх губерній України, науковими працями медиків минулого, публікаціями бактеріологічних інститутів і пастерівських станцій, томами журналу «Русский врач», Жадан почав поступово переносити самого себе, своє існування і єство в ту епоху, в якій жили герої, перед якими він схилявся — його улюблені лікарі-земці, благородні ідеалісти-безсрібники, безстрашні епідеміологи й мікробіологи першого покоління, що прийняло на себе удари величезних епідемій і спалахів висипного тифу, віспи, холери, дифтерії, сказу. Він приміряв себе до способу мислення й логіки вчинків тих давніх людей, наче сучасний актор, який, скинувши джинси й светр, вбирається у старовинний сюртук і вузькі штиблети; бажаючи хоч у чомусь скидатися на тих, кого мав за взірець, Жадан ще в студентські роки відпустив борідку, хоча ця дитяча наївність коштувала йому багатьох неприємностей: так, років десять тому його в одній з областей не пустили на засідання протиепідемічної комісії, де мав читати лекцію; засідання призначили в будинку облвиконкому, хазяїн якого дуже не любив бороданів; ведучи свої експерименти на технічному рівні, що й не снився його попередникам, працюючи над новими препаратами та імуностимуляторами, спрямованими у вік XXI, Жадан водночас частіше й частіше думкою повертався назад, років на сто, бажаючи зрозуміти той час, утрачений назавжди. Час і його герої канули у темні води Лети, але ж щось від них лишилося? Не могло не лишитися. Не тільки старенькі будиночки на схилах Батиєвої гори чи в Протасовому яру, не лише ширина рейок на залізниці й не самі пожовклі сторінки книжок і газет — не лише слова, музика, думки давно померлих людей, які й уявити не могли, що колись настане ера супутників, відеомагнітофонів, індивідуальних комп'ютерів і шизофренічних поп-ансамблів. Здавалося, що і загадки тут немає ніякої, мовляв, все тут просто й не треба нічого ускладнювати: кожен час, відігравши свою матеріальну і духовну роль, зникає поступово з живої пам'яті поколінь, розчиняється в минулому, стає абстракцією, умовним знаком Історії, здається людям нових епох старосвітським, наївним, трохи смішним і сентиментально простацьким.
Читать дальше